Розділ «Майстер і Маргарита»

— Видайте папір і коротенького оливця, — наказав Стравинський гладкій жінці, а Іванові сказав так: — Але сьогодні радив би не писати.

— Ні, ні, сьогодні ж, неодмінно сьогодні, — стривожено вигукнув Іван.

— Ну добре. Тільки не напружуйте мозку. Не вийде сьогодні, вийде завтра.

— Він втече!

— О ні, — впевнено заперечив Стравинський, — він ніде не втече, ручуся вам. І пам’ятайте, що тут в нас вам усіма засобами допоможуть, а без цього у вас нічого не вийде. Ви мене чуєте? — раптом пройнятливо запитав Стравинський і заволодів обома руками Івана Миколайовича. Узявши їх у свої, він довго, просто дивлячись у вічі Іванові, повторював — Вам тут допоможуть… ви чуєте мене? Вам тут допоможуть… вам тут допоможуть… Вам прийде полегша. Тут тихо, спокійно… Вам тут допоможуть…

Іван Миколайович зненацька позіхнув, вираз обличчя його злагіднішав.

— Так, так, — тихо сказав він.

— Ну от і славно! — за своїм звичаєм завершив бесіду Стравинський і підвівся. — До побачення! — він потиснув руку Іванові і, вже виходячи, повернувся до того, що був із борідкою, і сказав: — Так, а кисень спробуйте… і ванни.

За кілька секунд перед Іваном не було ні Стравинського, ні почту. За ґратами у вікні, проти полуденного сонця, пишався радісний весняний бір на другому березі, а ближче виблискувала річка.

Розділ 9

Коров’євські штучки

Никанора Івановича Босого, голову житлового товариства будинку № 302-біс на Садовій вулиці в Москві[161], де мешкав покійний Берліоз, пообсідали страшенні клопоти, починаючи від минулої ночі з середи на четвер.

Опівночі, як ми вже знаємо, приїхала до будинку комісія, в якій брав участь Желдибін, викликала Никанора Івановича, повідомила його про загибель Берліоза й разом із ним попрямувала до квартири № 50.

Там було проведено опечатування рукописів і речей покійного. Ні Груні, нахожої покоївки, ні легковажного Степана Богдановича того часу в квартирі не було. Комісія оголосила Никанорові Івановичу, що рукописи покійною будуть нею узяті до впорядкування, що житлоплоща покійного, тобто три кімнати (колишні ювеліршині кабінет, вітальня і їдальня), переходять під оруду житлотовариства, а речі небіжчика підлягають зберіганню на вказаній житлоплощі аж до зголошення спадкоємців.

Вістка про загибель Берліоза розбіглася по всьому будинкові з якоюсь дивовижною швидкістю, і з сьомої години ранку в четвер до Босого стали телефонувати, а згодом і власною особою з’являтися із заявами, в яких містилися претенсії на житлоплощу покійного. Протягом двох годин Никанор Іванович прийняв таких заяв тридцять дві штуки.

У них містилися благання, погрози, кляузи, доноси, обіцянки зробити ремонт власним коштом, посилання на нестерпну тісноту та неспромогу жити в одній квартирі з бандитами. Посеред іншого вражав своєю мальовничою силою опис викрадення пельменів, укладених впрост до кишені піджака, в квартирі № 31, були ще дві обіцянки заподіяти собі смерть і одне визнання таємної вагітности.

Никанора Івановича викликали до передпокою його квартири, брали за рукав, щось шепотіли, підморгували й обіцяли віддячити.

Мука ця тривала до початку першої години дня, коли Никанор Іванович просто втік із своєї квартири до приміщення правління біля воріт, та як зуздрів він, що й там на нього чигають, втік і звідти. Якось відбившись від тих, що гонилися, наступаючи йому на п’яти, через асфальтове подвір’я, Никанор Іванович сховався у шостому під’їзді й піднявся на п’ятий поверх, де й містилася оця погана квартира № 50.

Відсапнувшись на підійсті, опасистий Никанор Іванович подзвонив, але йому ніхто не відчинив. Він подзвонив ще раз і ще раз і став бурчати й тихо лаятися. Але й тоді не відчинили. Терпець Никанорові Івановичу увірвався, й він, діставши з кишені в’язку дублікатів ключів, що належали правлінню, владною рукою відчинив двері й зайшов.

— Агов, служнице! — прокричав Никанор Іванович у напівтемному передпокої. — Як тебе? Груня чи що? Тебе немає?