Розділ «Майстер і Маргарита»

«Якась безглузда постановка питання…» — помислив Берліоз і заперечив:

— Ну, тут вже є перебільшення. Сьогоднішній вечір відомий мені більш або менш точно. Звісно, якщо на Бронній мені гепне на голову цеглина…

— Цеглина ні з того ні з сього, — вагомо перебив невідомий, — нікому й ніколи на голову не гепне. Зокрема ж, запевняю вас, вам вона нітрохи не загрожує. Ви помрете інакшою смертю.

— Може ви знаєте, якою саме? — з цілком природною іронією запитав Берліоз, утягаючись до якоїсь зазнаки безглуздої балачки. — І скажете мені?

— З охотою, — озвався незнайомець. Він обміряв Берліоза поглядом, немов збирався шити йому костюма, крізь зуби промурмотів щось наче: «Раз, два… Меркурій у другому домі… місяць пішов… шість — нещастя… вечір — сім…» — і гучно й радісно сповістив: — Вам відріжуть голову!

Бездомний дико і злісно вирячився на безчельного невідомця, а Берліоз запитав, криво всміхнувшись:

— А хто саме? Вороги? Інтервенти?[23]

— Ні, — відповів співрозмовник, — російська жінка, комсомолка.

— Гм… — промимрив роздратований жартом невідомого Берліоз, — ну, це, пробачте, малоймовірно.

— Прошу й мені вибачити, — відповів іноземець — але це так. До речі, мені хотілося б запитати вас, що ви будете робити сьогодні увечері, якщо це не секрет?

— Секрету немає. Зараз я зайду до себе на Садову[24], а потім о десятій годині вечора в МАССОЛІТі відбудеться засідання, і я буду на ньому головувати.

— Ні, цього бути ніяк не може, — твердо заперечив іноземець.

— Це чому?

— Тому, — відказав іноземець і примруженими очима поглянув у небо, де, в передчутті вечірньої прохолоди, безгучно креслили чорні птахи, — що Анничка вже купила соняшникову олію, і не тільки купила, але навіть і розлила. Отож засідання не відбудеться.

Тут, що цілком зрозуміло, під липами запала мовчанка.

— Пробачте, — по павзі промовив Берліоз, позираючи на іноземця, що городив нісенітницю, — до чого тут соняшникова олія… і яка Анничка?

— Соняшникова олія тут ось до чого, — раптом заговорив Бездомний, який, видно, вирішив оголосити незваному співрозмовникові війну, — вам не траплялося, громадянине, бувати коли-небудь у шпиталі для душевнохворих?

— Іване!.. — тихо скрикнув Михайло Олександрович. Та іноземець анітрохи не образився й превесело розсміявся.

— Бував, бував, і то не раз! — вигукнув він, сміючись, але не відводячи неусміхненого ока від поета. — Де тільки я не бував! Шкода тільки, що я не спромігся запитати в професора, що таке шизофренія. То ви вже самі довідайтесь про це в нього, Іване Миколайовичу!

— Звідки ви знаєте, як мене звати?