Розділ «Майстер і Маргарита»

— Зірвалися з паркану, пошкодили обличчя. Так? З’явилися до ресторану з засвіченою свічкою в руці, в самій білизні й у ресторані побили когось. Привезли вас сюди зв’язаним. Потрапивши сюди, ви телефонували до міліції й просили прислати кулемети. Потому зробили спробу викинутися з вікна. Так? Тепер питання: чи можна, діючи таким чином, будь-кого впіймати чи заарештувати? І якщо ви людина нормальна, то самі відповісте: аж ніяк. Ви хочете піти звідси? Прошу. Але дозвольте вас поспитати, куди ви попрямуєте звідси?

— Звісно куди, до міліції, — відповів Іван уже не так твердо й дещо гублячись під поглядом професора.

— Просто звідси?

— Угу.

— А на квартиру до себе не заїдете? — швидко спитав Стравинський.

— Та ніколи тут заїжджати! Поки я по квартирах стану роз’їжджати, він ушиється!

— Так. А що ж ви скажете в міліції перш за все?

— Про Понтія Пилата, — відповів Іван Миколайович, і очі його взялися похмурою імлою.

— Ну от і славно! — вигукнув скорений Стравинський і, звернувшись до того, хто був з борідкою, наказав: — Федоре Васильовичу, випишіть, будь ласка, громадянина Бездомного в місто. Але цю кімнату не займати, постільну білизну не міняти. За дві години громадянин Бездомний знову буде тут. Ну що ж, — звернувся він до поета, — успіху вам не зичу, бо в цей успіх ані на йоту не вірю. До скорого побачення! — Він встав, а почет його ворухнувся.

— На якій підставі я знову буду тут? — тривожно спитав Іван.

Стравинський ніби чекав на це запитання, відразу всівся знову й промовив:

— На тій підставі, що, тільки-но ви з’явитесь у кальсонах до міліції і скажете, що бачилися з людиною, яка особисто бачила Понтія Пилата, — як тієї ж миті вас привезуть сюди, й ви знову потрапите до цієї самої кімнати.

— До чого тут кальсони? — розгублено оглядаючись, спитав Іван.

— Найбільше Понтій Пилат. Але й кальсони також. Бо ж казенну білизну ми з вас знімемо, й видамо вам ваш одяг. А допровадили вас сюди в кальсонах. Проте на квартиру до себе ви заїхати аж ніяк не збиралися, хоча я й натякнув вам на це. Далі піде Пилат… і діло готове!

Тут щось страшне скоїлося з Іваном Миколайовичем. Його воля немов розкололася, він відчув, що він кволий, що потребує ради.

— То що ж робити? — спитав він, цього разу вже боязко.

— Ну от і славно! — озвався Стравинський. — Це найрезонніше запитання. Тепер скажу вам, що з вами сталося. Учора хтось вас дуже настрахав і засмутив розповіддю про Понтія Пилата та іншими речами. І от ви, знервована, зашарпана людина, пішли містом, розповідаючи про Понтія Пилата. Цілком природно, вас беруть за божевільного. Ваш порятунок тепер тільки в одному — в цілковитому спокої. І вам неодмінно слід залишитися тут.

— Але ж його треба впіймати! — вже благально вигукнув Іван.

— Гаразд, але самому ж бо навіщо бігати? Положіть на папір усі ваші підозри та обвинувачення проти цієї людини. Немає нічого простішого, як переслати вашу заяву куди слід, і якщо, як ви гадаєте, ми маємо діло із злочинцем, усе це з’ясується дуже скоро. Але тільки одна умова: не напружуйте голови й старайтеся менше думати про Понтія Пилата. Чи ж мало що можна розповісти! Та не всьому слід вірити.

— Зрозумів! — рішуче заявив Іван. — Прошу видати мені папір і перо.