Розділ «Майстер і Маргарита»

— Ви Берліоза знаєте? — спитав Іван багатозначно.

— Це… композитор?

Іван засмутився.

— Який там композитор? Ах так… Та ні! Композитор — це однозванець Миши Берліоза!

Рюхину не хотілося нічого казати, та довелося пояснювати.

— Секретаря МАССОЛІТу Берліоза сьогодні увечері переїхав трамвай на Патріярших.

— Не бреши ти, чого не знаєш! — розсердився на Рюхина Іван. — Я, а не ти був при тому! Він його навмисне під трамвай прилаштував!

— Штовхнув?

— Та яке там «штовхнув»? — озлоблений загальною нетямою, викрикнув Іван. — Такому й штовхати не треба! Він такі штуки може втинати, тільки ну! Він наперед знав, що Берліоз потрапить під трамвай!

— А чи хто ще, крім вас, бачив цього консультанта?

— То ж то й лихо, що тільки я та Берліоз.

— Так. А яких заходів ви вжили, щоб упіймати цього вбивцю? — Тут лікар повернувся й кинув погляд жінці у білому халаті, що стояла за столом обіч. Та дістала аркуша й стала заповняти пусті місця в його графах.

— Заходи ось які. Узяв я на кухні свічечку…

— Оцю? — запитав лікар, вказуючи на поламану свічку, що лежала на столі поруч із іконкою перед жінкою.

— Цю саму, і…

— А іконка нащо?

— Ну так, іконка… — Іван зчервонів, — іконка найбільше їх і наполохала, — він знову тицьнув пальцем у бік Рюхина, — та річ у тім, що він, консультант, він, будемо казати прямо… з нечистою силою знається… і так просто його не впіймати.

Санітари чомусь виструнчилися й очей не зводили з Івана.

— Так, — вів далі Іван, — знається! Тут факт безповоротний. Він особисто з Понтієм Пилатом розмовляв. Та що ви на мене так дивитесь? Вірно кажу. Усе бачив — і балькон, і пальми. Був, одне слово, в Понтія Пилата, за це даю поруку.

— Еге ж, еге ж…