Розділ «Майстер і Маргарита»

Одначе гостя повітали неабияк ласкаво.

— А, любий добродію, бароне Майґель, — привітно всміхаючись, звернувся Волянд до гостя, якому очі аж лізли на лоба, — маю щастя рекомендувати вам, — звернувся Волянд до гостей, — високоповажного барона Майґеля, службовця Видовищної комісії на посаді ознайомлювана іноземців з визначними пам’ятками столиці.

Тут Маргарита завмерла, бо впізнала раптом цього Майґеля. Він не раз траплявся їй в театрах Москви та в ресторанах. «Даруйте… — подумала Маргарита, — він, виходить, теж помер, чи як?» Та справа зразу ж з’ясувалася.

— Любий барон, — вів далі Волянд, радісно всміхаючись, — був настільки чарівним, що, дізнавшись про мій приїзд до Москви, відразу ж зателефонував до мене, пропонуючи свої послуги за своїм фахом, тобто з ознайомлення з визначними пам’ятками. Само собою, я мав за щастя запросити його до себе.

У цей час Маргарита бачила, як Азазелло передав таріль з черепом Коров’єву.

— А до речі, бароне, — раптом інтимно понизивши голос, промовив Волянд, — розбіглися чутки про надзвичайну вашу цікавість. Подейкують, що вона, в поєднанні з вашою не менш розвиненою балакучістю, стала привертати загальну увагу. Ще й надто, злі язики вже поронили слово — стукач та шпигун. Та ще надто, є припущення, що це допровадить вас до лихого кінця не далі, як за місяць. Так от, щоб позбавити вас цього болісного очікування, ми положили прийти вам на допомогу, скориставшись з тієї обставини, що ви напрохалися до мене в гостину саме з метою підгледіти та підслухати усе, що можна.

Барон став блідішим від Абадонни, який був винятково блідим за своєю природою, а далі сталося дещо дивне. Абадонна опинився перед бароном і на секунду скинув свої окуляри. Тієї ж миті щось блиснуло в руках Азазелла, щось негучно ляснуло, як долонями, барон став падати навзнаки, яра кров приснула йому з грудей і залила крохмальну сорочку та жилет. Коров’єв підставив чашу під б’ючкий струмінь і передав наповнену чашу Воляндові. Бездиханне тіло барона в цей час вже було на підлозі.

— Я п’ю ваше здоров’я, панове, — неголосно сказав Волянд і, піднісши чашу, торкнувся її губами.

Тоді сталася метаморфоза. Щезла залатана сорочка й стоптані пантофлі. Волянд опинився в якійсь чорній хламиді зі сталевою шпагою на боці. Він швидко наблизився до Маргарити, підніс їй чашу й владно сказав:

— Пий!

Маргариті запаморочилося в голові, її хитнуло, та чаша опинилася вже біля її вуст, і чиїсь голоси, а чиї — вона не розібрала, шепнули їй в обидва вуха:

— Не бійтеся, королево… Не бійтеся, королево, кров давно пішла в землю. І там, де вона пролилася, вже ростуть виноградні ґрона.

Маргарита, не розтуляючи очей, ковтнула, і солодкий струм пробіг її жилами, у вухах знявся дзвін. Їй здалося, що кричать оглушливі півні, що десь грають марша. Натовпи гостей стали втрачати свою подобу. І фрачники, і жінки розпалися на прах. Тління на очах Маргарити оповило залю, над нею поточився запах склепу. Колони розпалися, згасли вогні, усе зморхло, і не стало жодних фонтанів, тюльпанів та камелій. А просто було, що було — скромна вітальня ювелірші, і з прочинених у неї дверей випадала смужка світла. І в ці прочинені двері й увійшла Маргарита.

Розділ 24

Вивільнення майстра

У спальні Волянда все виявилося, як було перед бальом. Волянд у сорочці сидів на постелі, та Гелла вже не розтирала йому ногу, а на столі, там де раніше грали в шахи, накривала до вечері. Коров’єв і Азазелло, знявши фраки, сиділи край столу й поряд з ними, звичайно ж, був кіт, що не побажав розлучитися зі своєю краваткою, дарма що вона й перетворилася на справжню ганчірку. Маргарита, хитаючись, підійшла до столу й сперлась на нього. Тоді Волянд поманив її, як і тоді, до себе й вказав, щоб вона сіла поруч.

— Ну що, вас дуже замучили? — спитав Волянд.

— О ні, мессіре, — відповіла Маргарита, але ледь чутно.

— Ноблес обліж[322], — зазначив кіт і налив Маргариті якоїсь прозорої рідини до ляфітної склянки.

— Це горілка? — кволо запитала Маргарита. Кіт підскочив на стільці з образи.