Гаррі Поттер і смертельні реліквії

цілував його й ледь не ковтав, проте холодний метал не піддавався...

От-от мало світати, коли він раптом згадав про Луну, що самотньо сиділа в камері

Азкабану, оточена дементорами, і йому стало страшенно соромно за себе. У гарячкових

роздумах про реліквії він геть забув про неї. Якби ж її можна було врятувати! Проте дементори у

таких великих кількостях були практично нездоланні. Думка про дементорів нагадала, що він ще

не пробував терновою чарівною паличкою вичаклувати патронуса... зранку треба буде

спробувати...

Якби ж можна було якось дістати кращу чарівну паличку...

І його знову охопило палке бажання здобути бузинову паличку, паличку Смерті,

нездоланну і всемогутню...

Уранці вони склали намет і рушили далі під акомпанемент страшенної зливи. Дощ

переслідував їх до узбережжя, де вони увечері поставили намет, і лив цілісінький тиждень,

погіршуючи Гаррі настрій, і так похмурий від розкислих безрадісних пейзажів. Він міг думати

тільки про Смертельні реліквії. Так, наче в ньому всередині палало полум’я, яке ні відверта

Герміонина невіра, ні вперті Ронові сумніви погасити не могли. Та що палкіша була його жага

до реліквій, то менше радості в ньому лишалося. Він звинувачував Рона й Герміону — їхня

непохитна байдужість впливала на його настрій ще гірше, ніж безжальний дощ, проте ніщо не

могло похитнути його впевненості — вона була непохитна. Віра в реліквії і прагнення їх

роздобути так захопили Гаррі, що він почувався відірваним від друзів та їхньої одержимості

горокраксами.