Гаррі Поттер і смертельні реліквії

велично походжав згори на живоплоті.

— Луціус полюбляє розкіш. Павичі.. — Якслі пирхнув і сховав паличку під плащ.

З темряви наприкінці алеї проявився пишний будинок. На першому поверсі крізь

ромбовидні шибки вікон мерехтіло світло. Десь у глибині темного саду за живоплотом жебонів

фонтан. Коли Снейп і Якслі подалися до дверей, у них під ногами захрускотів гравій.

Пропускаючи новоприбулих, двері відчинилися, хоч коло них начебто нікого й не було.

Передпокій був великий, тьмяний, пишно оздоблений, з чудовим килимом майже на всю

кам’яну долівку. Блідолиці персонажі портретів на стінах проводжали очима Снейпа і Якслі,

коли ті їх проминали. Біля важких дерев’яних дверей, що вели в іншу кімнату чоловіки

зупинилися, часточку секунди мовби вагаючись, а тоді Снейп натис на бронзову клямку.

Вітальня була повна людей, що мовчки сиділи за довгим, вишукано оздобленим столом.

Решту меблів було абияк відсунуто під стіни. Освітлював кімнату вогонь, що гоготів у чудовому

мармуровому каміні, увінчаному позолоченим дзеркалом. Снейп і Якслі на мить затрималися на

порозі. Коли очі звикли до слабкого світла, їм відкрилося химерне видовище: людина, явно

непритомна, висіла догори ногами над столом і поволі оберталася, наче на невидимій мотузці,

відбиваючись у дзеркалі і в гладенькій полірованій поверхні столу. На цю дивну людину ніхто й

не дивився, крім блідого юнака, що сидів майже під нею. Здавалося, ніби його щось примушує

щохвилини позирати вгору.

— Якслі. Снейп, — пролунав високий чіткий голос з чільного місця. — Ви ледь не

спізнилися.