Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Так, — ледве видушив з себе Гаррі.

— Так, пане...

— Мене не обов’язково називати “паном”, пане професоре.

Ці слова вирвалися, перш ніж він зрозумів, що каже. Дехто, включно з Герміоною,

перелякано зойкнув. А от Рон, Шеймус і Дін схвально вишкірилися за Снейповою спиною.

— Покарання в суботу ввечері, в моєму кабінеті, — розпорядився Снейп. — Я ні від кого,

Поттер, не потерплю нахабства... навіть від “Обранця”.

— Гаррі, це було круто! — загиготів Рон, коли вони йшли на перерву.

— Не треба було тобі такого казати, — Герміона похмуро поглядала на Рона. — Що за

муха тебе вкусила?

— Якщо ти не помітила, він намагався мене заклясти! — обурився Гаррі. — Мені цього

вистачало ще на тих уроках блокології! Хай би тепер знайшов для своїх експериментів іншу

морську свинку! І що собі думає Дамблдор, дозволяючи йому викладати захист? Ви чули, що

він казав про темні мистецтва? Та ж він у них закоханий! У всю цю непостійну, незнищенну

погань...

— А от мені здалося, — сказала Герміона, — що він говорив майже як ти.

— Як я?

— Так, коли ти розповідав нам, що таке зіткнутися віч-на-віч з Волдемортом. Ти казав, що

тоді потрібна не жменька завчених заклять, тоді твоя єдина зброя — розум і нахабство. А хіба не

те саме казав Снейп? Що насправді все вирішує відвага й кмітливість?