Гаррi Поттер i фiлософський камiнь

примостилися всі інші школярі. Столи були накриті блискучими золотими тарелями й келихами.

На підвищенні в кінці зали стояв ще один довгий стіл, за яким сиділи викладачі. Професорка

Макґонеґел підвела туди першокласників, які стали обличчям до решти школярів, а плечима —

до вчителів. Сотні звернених на новачків очей у мерехтливому сяйві свічок були схожими на

бліді ліхтарики. Денеде поміж учнями світилися сріблисті серпанки привидів. Щоб уникнути

спрямованих на нього поглядів, Гаррі глянув угору й побачив оксамитночорну стелю, усіяну

зорями. Він почув шепіт Герміони: "Вона зачарована, щоб скидатися на справжнє зоряне небо, я

читала про це в "Історії Гоґвортсу".

Важко було повірити, що Велика зала взагалі мала стелю, а не стояла просто неба.

Коли професорка Макґонеґел мовчки поставила перед першокласниками ослінчик на

чотирьох ніжках, Гаррі швиденько опустив очі. На ослінчик вона поклала гостроверхий

капелюх чарівника. Капелюх був полатаний, обшарпаний і страшенно брудний. Тітка Петунія не

дозволила б навіть занести його до хати.

"Можливо, треба вичаклувати звідти кролика абощо", — гарячково подумав Гаррі.

Помітивши, що всі пильно дивляться на капелюх, він теж втупився у нього. Якусь мить

панувала цілковита тиша, а тоді капелюх смикнувся. Далі в ньому з'явився отвір, що нагадував

роззявлений рот, і капелюх заспівав:

Ти не дивись, що я старий —

зрадлива зовнішність моя,

я з'їм себе, якщо знайдеш