Розділ «Новели»

Він витріщився на неї. Тільки тепер вона помітила, що її слова були цілком позбавлені змісту.

— О Боже... Ви ж нічого не знаєте... Отже, ваша коханка, колишня коханка, ця жінка вистежила мене, коли я ішла від вас останній раз, і відтоді переслідує і шантажує мене... вона замучить мене до смерті... а тепер вона забрала в мене перстень, а він терміново мені потрібен. Потрібен до сьогоднішнього вечора, чуєте, до сьогоднішнього вечора... Тож допоможіть мені, будь ласка.

— Але... але я...

— Ви допоможете чи ні?

— Але я не знаю ніякої жінки. Не маю уявлення, кого ви маєте на увазі. У мене ніколи не було романів із шантажистками, — він поводився майже грубо.

— Отже... отже, ви її не знаєте. Вона, мабуть, узяла все це з повітря. І моє ім’я, і адресу. Можливо, те, що вона мене шантажує, теж неправда і мені все це наснилося.

Вона голосно зареготала. Йому стало лячно. Раптом він подумав, що вона збожеволіла, її очі так дивно блищали, поведінка була незрозумілою, а слова позбавлені сенсу. Він стривожено озирнувся.

— Прошу вас... Заспокойтеся, люба пані... Я вас запевняю, ви помиляєтеся. Це абсолютно неможливо, це має бути... Ні, я сам нічого не розумію. Я не знаю таких жінок. Обидві мої кохані, з якими у мене були стосунки відтоді, як я тут мешкаю, а ви знаєте, що це не так довго, вони зовсім не такі... Я би не називав імен, але... Але смішно навіть подумати... Запевняю вас, це якась помилка...

— Отже, ви відмовляєтеся мені допомогти?

— Та ні, що ви... Якщо я можу чимось.

— Тоді... ходімо. Ми разом підемо до неї...

— До кого... до кого підемо?

Вона міцно вхопила його за рукав, і він знову злякався, що вона збожеволіла.

— До неї... Ви підете чи ні?

— Але... звичайно, я не проти... — Його підозри все більше підтверджувалися через наполегливість, з якою вона підштовхувала його. — Звичайно... звичайно...

— Тож ходімо... це питання життя і смерті!

Він глибоко вдихнув, аби не засміятися. А потім раптом посуворішав.

— Вибачте, шановна пані... але саме зараз я нікуди не можу піти... у мене урок гри на фортепіано... я не можу його перервати...

— Он воно що... — викрикнула вона йому в обличчя. — Он як ви даєте уроки... без маринарки... Ви брехун. — І вона кинулася вперед у пориві раптового здогаду. Він спробував зупинити її. — Тож вона тут, у вас, ця жінка? Зараз виявиться, що ви спільники. Напевно, ділитеся тим, що витягли з мене. Але я хочу з нею поговорити. Тепер я вже нічого не боюся.

Вона кричала дуже голосно. Він тримав її міцно, але вона вирвалася і кинулася у двері спальні.