Розділ «Новели»

Діти прибігли з вулиці у світлому одязі, який вони цього року вдягнули вперше, і вона змусила себе стриматися і не заплакати, побачивши їхню бурхливу радість. А коли затих дзвінкий дитячий сміх, від якого в неї аж заболіло у вухах, Ірене взялася залагоджувати свої справи і виконувати прийняті рішення. Насамперед потрібно було зробити спробу повернути перстень, бо як би не склалася тепер її подальша доля, на минуле не має падати жодна підозра, ніхто не має права володіти речовим доказом її провини. Нікому, і насамперед дітям, ніколи не можна довідатися про страшну таємницю, яку вона так старанно від них приховувала. Усе це виглядатиме як випадковість, в якій ніхто не винен.

Спершу вона віднесла до ломбарду свою фамільну коштовність, яку майже ніколи не носила, щоб отримати гроші для викупу персня. Тримаючи у кишені необхідну суму, почулася певніше і вийшла на вулицю, сподіваючись на те, чого ще вчора найбільше боялася, — зустріти ненависну жінку. Повітря було м’яким і теплим, сонячне світло опускалося на дахи будинків. Вітер швидко ганяв білі хмари по небу, і щось від цього поривчастого руху, мабуть, передалося і людям, бо вони пересувалися легше і швидше, ніж досі, коли дні були по-зимовому похмурими. Ірене здалося, що вона також відчуває у собі цю зміну настрою. Думка про смерть, яку вона зловила вчора на льоту і вже більше не випускала із тремтячих рук, раптом видалася їй якоюсь химерою, не вірилося, що таке могло спасти їй на думку. Хіба можливо, щоб слова якоїсь дурепи знищили усе це — будинки з блискучими фасадами, машини на дорогах, усміхнених людей і неповторне відчування того, як рухається кров у жилах? Хіба може одне-єдине слово згасити це безкінечне полум’я, яке раптом спалахнуло в її бідному серці та примусило по-іншому подивитися на довколишній світ?

Вона йшла далі, але її очі вже не були злякано опущені додолу, а навпаки, уважно, зосереджено і сміливо дивилися перед собою і шукали у натовпі знайоме обличчя. Жертва полювала тепер на свого мисливця, ніби поранений і переслідуваний звір, який раптом усвідомлює, що втеча вже неможлива, і з рішучістю безнадії раптом повертається до свого переслідувача, готовий до двобою. Так і вона хотіла б тепер опинитися віч-на-віч із тою жінкою і провести двобій, зібравши останні сили, які завжди дарує жертві інстинкт самозбереження, дарує як останню надію. Ірене спеціально блукала неподалік свого будинку, там, де шантажистка завжди вистежувала її, а одного разу навіть перебігла дорогу, побачивши на протилежному боці вулиці жінку, яка здалеку здавалася схожою на ту, кого вона шукала. Повернення назад персня вже давно перестало бути її основною метою, адже це все одно означало не визволення, а тільки відкладання на потім, вона прагнула цієї зустрічі як доленосної, такої, що принесе рішення вищої сили про життя і смерть. Перед тим, як вона прийме таке рішення, перстень має бути знову в неї на пальці. Але жінка пропала. Вона зникла у велетенському казані великого міста, ніби щур у норі. Розчарована, але ще не зневірена, пані Ірене повернулася додому, а після обіду продовжила пошуки. Вона знову пройшлася вулицями, але нікого не зустріла, і тут у неї всередині знову почав наростати той самий страх. Тепер її непокоїла вже не жінка і не перстень, а таємничість цих зустрічей, яку неможливо було збагнути простою логікою. Ніби завдяки чарам ця особа довідалася її ім’я та адресу, знала розпорядок її дня і завжди з’являлася у найбільш небезпечні та невідповідні моменти, щоб, миттю отримавши своє, відразу ж зникнути. Десь вона ховається у цьому велетенському натовпі, наближається, коли захоче, але недосяжна, як тільки виникає потреба знайти її, і ця безтілесність погрози, незбагненна близькість шантажистки, яка міцно вчепилася за її життя, але сама залишається невловимою, — усе це викликало у безсилої Ірене все сильніший і все більш містичний страх. Здається, її загибелі прагнуть якісь вищі сили, бо тільки так можна пояснити злу іронію над її слабкістю, яка чаїлася у всьому цьому нагромадженні ворожих випадковостей. Знервована, вона ходила вулицею вперед і назад, немов у гарячці. Як повія, — подумала. Але жінки ніде не було. Тільки темрява поволі опускалася на землю, ранній весняний вечір перетворював світлий колір неба на брудно-каламутний і ніч квапливо вступала в свої права. На вулицях загоралися вогні, людський натовп заквапився по домівках, здавалося, життя ховається за покровом темряви. Ірене ще кілька разів пройшла вулицею з малою надією, а потім повернулася додому. Вона змерзла.

Утомлена, пройшла до себе нагору. Чула, як у сусідній кімнаті вкладають спати дітей, але їй не хотілося бажати їм на добраніч: попрощатися з ними на одну ніч, а самій думати про вічність було надто складно. Та й навіщо бачитися з ними? Щоб знову відчути у їхніх радісних поцілунках нічим не затьмарене щастя, а на їхніх просвітлених личках побачити любов? Навіщо мучити себе уже втраченою радістю? Вона стиснула зуби: ні, вона більше нічого не хоче відчувати у житті, нічого доброго й усміхненого, нічого, що пов’язувало її з численними спогадами, бо завтра вона обірве усі ці зв’язки. Тепер треба думати тільки про огидне, про погане, про жахливе — про свій гріх, про шантажистку, про скандал, про все, що змушує її ступити у прірву.

Ці самотні та невеселі роздуми, прийшовши, перервав чоловік. Фріц намагався почати з нею невимушену розмову, знайти слова, які б розворушили її, розпитував, як минув день. Вона відчула у цій несподіваній турботі якусь нервозність, але спогади про вчорашнє заважали їй підтримувати розмову. Страх стримував від спроби врятуватися завдяки коханню та відданості. Він, здається, відчув її нехіть і стривожився. Їй було ніяково перед ним за його дбайливість і намагання наблизитися до неї, тож вона рано побажала йому на добраніч.

— До завтра, — відповів він, і вона пішла до себе.

Завтра — воно було так близько і водночас так недосяжно далеко! Безсонна ніч здалася їй страшенно довгою і темною. Звуки все рідше долинали з вулиці, за тінями на підлозі вона побачила, коли згасли ліхтарі на вулиці. Часом їй здавалося, що вона чує дихання у сусідніх кімнатах — у дитячій, у чоловіковій спальні, — дихання усього цього близького, але уже майже втраченого для неї світу. Але водночас вона чула і безіменне мовчання, неприродне, нетутешнє, відчувала його нутром, воно долинало із якогось таємничого шурхітливого джерела і звучало у неї всередині. У цій безкінечній тиші і темряві вона почувалася, ніби у савані, невидиме небо тиснуло на груди. Час від часу години голосно промовляли у темряву якусь цифру, тоді ніч здавалася ще чорнішою і ще більше позбавленою ознак життя, але Ірене вперше здалося, що вона розуміє суть цієї безкінечної порожньої темряви. Вона більше не думала про смерть і прощання, а натомість розмірковувала, як можна було б якомога безболісніше для себе і для дітей уникнути ганьби і людського осуду, ступаючи назустріч смерті. Вона розмірковувала про всі способи самознищення, аж поки з трохи моторошною радістю не пригадала, що колись лікар прописав їй морфій, щоб допомогти позбутися безсоння, яке мучило її після однієї важкої хвороби. Вона приймала тоді по кілька крапель солодко-гіркої отрути, і їй сказали, що вмісту крихітної пляшечки вистачило б, щоби м’яко приспати людину назавжди. О! Більше ніхто не переслідуватиме її, вона отримає спокій, вічний спокій, ніколи не відчує, як молоток страху стукає у її серце! У гарячці безсоння думка про безболісне засинання мала дуже привабливий вигляд, здавалося, вона вже відчуває на вустах неприємний смак отрути і її свідомість поволі затьмарюється. Ірене похапцем сіла у ліжку і запалила світло. Пляшечку вдалося знайти досить швидко, але вона була напівпорожня, тож Ірене засумнівалася, що цього вистачить. Вона гарячково обшукала всі шухляди, аж поки не знайшла рецепт, який давав їй можливість докупити ще. Вона дбайливо згорнула папірець, ніби цінну банкноту, і осміхнулася сама до себе: ось у її руках смерть. Її кинуло в холодний піт, але одночасно вона відчула заспокоєння і хотіла знову лягти у ліжко. Минаючи дзеркало, глянула на своє відображення у темній рамі. Бліда, схожа на привид, з виряченими очима, у білій нічній сорочці, ніби у савані. Їй стало страшно, і вона вимкнула світло, затремтіла від холоду і повернулася назад у ліжко, щоб пролежати без сну до світанку.

Уранці вона спалила свої листи, впорядкувала дрібні справи, але уникала дітей і всього, що було для неї важливим і дорогим. Не хотіла, щоби життя знову спокусило її своїми привабами, зробило виконання задуманого ще важчим і примусило знову сумніватися. Потім вона ви­йшла на вулицю — ще раз випробувати долю і, можливо, зустріти ту жінку. Вона знову ходила туди-сюди по вулиці, але вже не з таким піднесенням і напругою, як учора. Щось у ній втомилося, і боротися вона більше не могла. Ходила так протягом двох годин, ніби виконуючи якусь роботу. Жінки ніде не було. Але від цього їй більше не було боляче. Ірене була така виснажена, що вже майже не хотіла зустрічі. Роздивлялася обличчя людей, і всі вони видавалися їй чужими, мертвими, непорушними. Усе це було уже далеким, втраченим і більше їй не належало.

Тільки раз вона здригнулася. Їй здалося, ніби вона відчула з протилежного боку вулиці погляд свого чоловіка, той дивний, жорсткий і колючий погляд, знаний їй у ньому лише віднедавна. Вона розлючено подивилася у тому напрямку, але постать миттю зникла за машинами, які проїздили вулицею, і вона заспокоїла себе думкою, що о цій порі чоловік завжди працює в суді. У постійному напруженні вона втратила відчуття часу і запізнилась на обід. Але його також іще не було вдома, він прийшов на дві хвилини пізніше за неї і, як їй здалося, був чимось помітно схвильований.

Ірене порахувала години до вечора і злякалася, що їх залишилося ще так багато. Як виявилося, для прощання треба зовсім небагато часу: усе раптом втрачало вартість і сенс, коли приходило усвідомлення, що його неможливо забрати з собою. Це було дивне відчуття. Вона почувалася сонно і втомлено. Механічно пересувалася вулицями, не замислюючись, куди і навіщо, не озираючись довкола. На одному з перехресть кучер ледве встиг в останній момент затримати коней, дишло мало не зачепило її. Візник вилаявся, але вона навіть не озирнулася: це могло б урятувати її або хоча б відкласти найстрашніше. Можливо, ця випадковість позбавила б її необхідності самій виконувати прийняте рішення. Вона втомлено брела далі: їй подобалося ні про що не думати — тільки неясно відчувати десь усередині, що незабаром усьому прийде кінець. Це було схоже на туман, який м’яко опускається і накриває землю.

Коли вона випадково підняла очі і прочитала назву вулиці, то здригнулася: під час своєї безцільної прогулянки вона дійшла майже до самого дому свого колишнього коханця. Чи було це знаком? Можливо, він допоможе їй, бо напевно знає адресу цієї жінки. Вона аж затремтіла від радості. Як вона могла не подумати про цей найпростіший вихід? Раптом вона знову відчула, як напружується її тіло, а надія пожвавлює втомлені думки, які досі були хаотичними і невпорядкованими. Він має зараз піти разом із нею до цієї жінки, щоб раз і назавжди покласти цьому край. Потрібно як завгодно, навіть погрозами, примусити її припинити свої вимагання, і, можливо, навіть тої суми, яка лежить зараз у кишені Ірене, вистачить, щоб жінка зникла з міста. Раптом вона засоромилася, що так погано повелася з бідним юнаком під час останньої їхньої зу­стрічі, але це не похитнуло її впевненості у тому, що він допоможе їй. Дивно, що цей порятунок прийшов тільки тепер, тепер, в останню мить.

Ірене поспіхом піднялася сходами і подзвонила. Ніхто не відчинив. Вона прислухалася: їй здалося, що за дверима чути обережні кроки. Потім подзвонила ще раз. Знову мовчання. І знову ледь чутний звук ізсередини. Тут вона втратила терпець і почала дзвонити безперервно, зрештою, ішлося про її життя.

Урешті за дверима щось ворухнулося, клацнув замок, утворилася вузька щілина.

— Це я, — швидко прошепотіла вона.

Він відчинив двері, мав переляканий вигляд.

— Ти… це ти… Ви… Вибачте, шановна пані, — забелькотів він, помітно розгублений. — Я був… вибачте будь ласка… я вас не чекав… не був готовий до вашого візиту… вибачте будь ласка, що не відразу відчинив.

І він показав на рукави своєї сорочки. Сорочка була напіврозстебнута і бракувало комірця.

— Я мушу терміново з вами поговорити... Ви маєте допомогти мені, — нервово сказала вона, бо він і досі не пустив її далі коридору, ніби жебрачку.

— Прошу, — розгублено пробурмотів він, подивившись кудись убік. — Я... зараз... трохи... трохи... зайнятий...

— Ви повинні вислухати мене. Усе це ваша провина. Тому тепер ви маєте мені допомогти... Ви повинні повернути мені перстень, ви повинні... Або хоча б скажіть мені адресу... Вона весь час мене переслідує, а тепер вона зникла... Ви повинні, чуєте, повинні.