Розділ «Новели»

Їй здалося, вона розуміє, що значить цей натяк. Вона підійшла ближче до нього і відчула, як слово проривається з неї назовні, він також зробив крок уперед, ніби хотів чимшвидше прийняти з її рук те, що так гнітило її. І тут вона побачила його погляд, і у ньому невситиме бажання почути зізнання, почути щось про неї — її таємницю. У погляді чоловіка жевріла нетерплячка, і від цього все у ній раптом зламалося. Її рука втомлено опустилася, і вона відвернулася. Усе марно, подумала вона, їй ніколи не вдасться наважитися вимовити це слово, яке звільнило б її, слово, яке пекло зсередини і позбавляло спокою. Попередження прозвучало як грім, але вона вже знала, що не зможе нікуди втекти. І найпотаємніше її бажання тепер було саме те, чого вона досі найбільше боялася: викриття.

Її бажання, здається, мало шанси здійснитися значно раніше, ніж вона цього очікувала. Боротьба тривала уже чотирнадцять днів, й Ірене відчувала, що сили її вичерпано. Ось уже чотири дні жінка не давалася чути. Але страх уже так глибоко проникнув у її тіло, так влився у її кров, що вона здригалася від кожного дзвінка у двері і бігла поперед усіх, щоб не пропустити нову звістку від шантажистки. У цьому бажанні було щось неспокійне, майже тужливе, бо кожна сума, яку вона віддавала, купувала їй один вечір спокою, кілька годин, проведених із дітьми, прогулянку. На один вечір, на один день вона могла зітхнути з полегкістю, вийти на вулицю, зустрітися з друзями. Але сон був мудрішим, він не давав обдурити себе дрібними обнадіюваннями і був свідомий близької небезпеки, тож уночі все у неї всередині наповнювалося страхом.

І ось вона знову поспіхом вибігла на дзвінок у двері, щоб самій їх відчинити, хоча й усвідомлювала, що така поспішність і намагання випередити покоївку викличе підозру і може нашкодити їй. Але ці тверезі розмірковування не могли стримати її, і кожен телефонний дзвінок, кожен крок позаду неї на вулиці, кожен дзвінок у двері примушували її тіло різко зриватися з місця, ніби від удару нагайкою. І ось знову вона біжить зі своєї кімнати, відчиняє і спершу здивовано роздивляється незнайому жінку за дверима, а потім злякано відступає на крок, упізнавши у новому одязі та елегантному капелюсі ненависне обличчя шантажистки.

— О, це ви, пані Ваґнер, дуже приємно. Я мушу з вами поговорити.

І, не чекаючи на відповідь переляканої господині, яка тремтячою рукою сперлася на клямку, вона зайшла досередини, поклала вбік парасолю, яскраво-червону парасолю від сонця, мабуть, куплену на гроші своєї жертви. Вона рухалася з жахливою певністю, ніби у власному помешканні, і, задоволена собою, спокійна, розглядала солідно обставлену квартиру. Хоча ніхто її не запрошував, вона пройшла далі, до напіввідчинених дверей вітальні.

— Сюди, правда ж? — запитала відвідувачка зі стримуваною зверхністю, а коли Ірене, яка все ще не могла здобутися на слово, хотіла заперечити, заспокійливо додала: — Не бійтеся, я ненадовго.

Ірене пішла за нею без заперечень. Думка про те, що шантажистка перебуває у неї вдома, про це нечуване зу­хвальство, яке перевершувало найсміливіші побоювання, паралізувала її, здавалося, що все це страшний сон.

— Гарно тут у вас, дуже гарно, — захоплювалася жінка, розташовуючись зручніше, вона явно почувалася комфортно. — Як зручно сидіти, а скільки картин. Подивишся на все це, і повертатися не хочеться у свої злидні, а так живеш і не підозрюєш, як воно гарно буває. Дуже добре тут у вас, пані Ваґнер, дуже добре.

Аж тепер, коли ця шахрайка зручно розсілася у її вітальні, Ірене нарешті вибухнула люттю:

— Що вам потрібно, ви, шантажистка! Ви переслідуєте мене навіть у власному домі. Але я не дам замучити себе до смерті. Я!..

— Не кричіть так, — перебила її жінка ображеним голосом. — Двері відчинені, і слуги можуть вас почути. Мені все одно. Боже мій. Я нічого не приховую. Так бідувати, як я, чи сидіти в тюрмі — різниця невелика. Але вам, пані Ваґнер, Вам обережність не зашкодить. Я би на вашому місці перед тим, як впадати в істерику, зачинила б двері. Але мушу вас попередити, що криками мене не здивуєш.

Сили Ірене, на коротку мить зібрані гнівом, знову покинули її, і вона відчула, що переможена незворушністю своєї суперниці. Неначе дитина, яка чекає наказу, стояла вона перед жінкою, відчуваючи власне приниження і тривогу.

— Отже, пані Ваґнер, я не буду довго вас затримувати світськими бесідами. Як я вже казала, справи у мене не дуже добрі. І ви знаєте, що мені потрібні гроші — повіддавати старі борги, проценти, ну і все інше. Самі знаєте, копійка ніколи не зайва. Тож я і прийшла, щоб ви мені трохи допомогли. Ну, скажімо, десь так чотириста крон.

— Я не можу, — відповіла Ірене, злякана такою великою сумою, вона і справді не мала стільки готівки. — Я просто не маю. Цього місяця я уже дала вам триста крон. Звідки я можу взяти більше?

— Ну якось воно буде, тільки добре подумайте. Така багачка, як ви, може дістати яку завгодно суму. Аби тільки бажаннячко. Щось придумаєте, пані Ваґнер, нема ради.

— Але у мене справді немає. Інакше я би відразу ж вам дала. Тільки не так багато. Я могла б дати вам менше... наприклад, сто крон.

— Мені треба чотириста — я, здається, ясно сказала, — ніби ображена такою пропозицією кинула жінка.

— Але я не маю стільки! — без надії в голосі закричала пані Ірене. А сама при цьому з жахом думала, що з хвилини на хвилину має повернутися чоловік. — Присягаюся вам, я не маю...

— То знайдіть...

— Не можу.