Розділ «Новели»

— Не робіть такі великі очі, — різко відповіла вона йому, — і не розігруйте переді мною ніяких комедій. Ваша чистенька подруга, мабуть, підслуховує десь неподалік, а потім знову нападе на мене...

— Хто... хто нападе?

Вона залюбки вдарила б його кулаком в обличчя, у це застигле дурнувате перекошене обличчя, і відчула, як рука міцніше стиснула парасолю. Вона ще ніколи не відчувала такої ненависті, такої сильної зневаги.

— Але ж, Ірене... Ірене! — белькотів він, усе більш розгублений. — Що я зробив тобі? Ти раптом зникла кудись... Я чекаю на тебе день і ніч... Сьогодні цілий день простояв біля твого будинку і вистежував тебе, щоб поговорити.

— Он воно що! Ти вистежуєш. Теж вистежуєш. — Вона відчувала, як лють робить її жорстокою.

Як би було приємно вдарити його в обличчя! Але вона стрималася, ще раз подивилася на нього, відчула сильну відразу і завагалася, чи не виплюнути йому в обличчя всю свою лють разом із якоюсь лайкою. Але замість цього повернулася і, не озираючись, змішалася з людським натовпом. Він залишився стояти з рукою, все ще благально простягнутою їй услід, безпорадний і тремтячий, поки потік вулиці не схопив і не поніс уперед і його, як вода несе опалий листок, який намагається опиратися і кружляти самостійно, хоча рано чи пізно таки буде змитий.

Те, що цей чоловік колись був її коханцем, тепер видавалося їй чимось неправдоподібним і безглуздим. Вона не могла пригадати нічого — ні кольору його очей, ні форми обличчя, її тіло не зберегло спогаду про жодну з його ласк, а з усіх слів, які він колись промовляв до неї, у її пам’яті залишилося тільки це затинання і безпорадне бабське скигління: «Але ж, Ірене!», а також уся вилита в ньому безнадія. І хоча саме він був причиною усіх її теперішніх нещасть, вона жодного разу за всі ці дні не згадала про нього навіть уві сні. Він нічого не значив у її житті, не приваблював нічим, залишив по собі лише невиразні спогади. Вона не могла збагнути, як її губи могли торкатися його губ, і готова була присягнути, що ніколи не належала йому. Що привело її в його обійми, яке жахливе запаморочення, яке божевілля примусило стати його коханкою? Тепер цього не розуміло навіть її власне серце. Вона більше не пам’ятала про це. Усе, пов’язане з ним, стало чужим: вона стала чужою навіть для себе.

Але хіба в її житті протягом цих шести днів, цього жахливого тижня, не змінилася й решта всього? Страх, ніби азотна кислота, окислив її існування, розклав його на окремі елементи. Кардинально змінилося її ставлення до всього навколо, позаплутувалися стосунки з найближ­чими людьми. Їй здавалося, що досі вона пересувалася по своєму життю з якимись напівзрозумілими відчуттями, з напівзаплющеними очима, а тепер раптом усе довкола почало світитися зсередини якоюсь чудовою ясністю. Просто перед нею, на відстані подиху, опинилися речі, до яких вона ніколи навіть не торкалася і про які раптом зрозуміла, що саме вони і складають її справжнє життя, а те, що раніше видавалося їй важливим, зникло, мов дим. Раніше вона жила в постійному спілкуванні, у товаристві заможних галасливих, балакучих людей, жила тільки для власного задоволення. Але провівши тиждень у в’язниці власного будинку, вона тепер не боялася відмовитися від усього цього, і навіть відчувала певну відразу до того безглуздого неробства цілковитих нероб. Цим першим сильним відчуттям, яке раптом відкрилося їй, вона мимоволі почала вимірювати, ніби шкалою, поверховість своїх дотеперішніх зацікавлень і величезний пласт утраченої нею діяльної любові. У своє минуле зазирала, як у прірву. Протягом восьми років шлюбу і надто скромного щастя вона була мов засліплена, навіть не зробила спроби стати ближчою своєму чоловікові, пізнати його внутрішній світ, як і життя та зацікавлення власних дітей. Між нею й ними стояли особи, які працювали за гроші. Гувернантки та слуги позбавляли її усіх маленьких клопотів, і лише тепер, коли вона ближче зіткнулася з життям своїх дітей, то усвідомила, що саме ці клопоти були значно ціннішими і привабливішими, ніж жадібні погляди чоловіків, і приємнішими за гарячі обійми. Поволі її життя набувало нового змісту, вона почала усвідомлювати серйозніший, важливіший його бік, і збагнула справжню вартість людських стосунків. Відтоді, як вона пізнала небезпеку, а разом з нею і справжнє відчуття, їй раптом стало ближчим усе те, що давніше було чужим. Вона відчувала себе в усьому, а світ, раніше прозорий, мов скло, раптом отримав темну підкладку її власної тіні і перетворився на дзеркало. Куди б вона не подивилася й до чого б не прислухалася, усюди була дійсність.

Вона сиділа біля дітей. Гувернантка читала їм казку про принцесу, якій дозволялося заходити у всі покої палацу, крім одного, який замикався срібним ключем і який вона таки відімкнула на свою біду. Хіба це не стосувалось і її власної долі, адже її цікавило тільки заборонене, і воно допровадило її до нещастя? Вона збагнула глибоку мудрість казки, яка ще тиждень тому здалася б їй примітивною і яку вона б тільки висміяла. У газеті вона прочитала історію офіцера, який став зрадником під тиском шантажистів. Здригнулася і все зрозуміла. Хіба й вона не згодна була зробити неможливе, тільки б десь роздобути грошей і купити за них кілька днів спокою та видимість щастя. Кожен рядок, у якому писалося про самогубство, кожен злочин, кожна зневіра тепер ставали для неї подією. Усе це промовляло до неї від першої особи: зневірена, втомлена життям людина, зваблена служниця і покинута дитина — усе було не менш важливим, ніж її власна доля. Раптом вона відчула все багатство та різноманітність світу і зрозуміла, що більше жодна мить її життя не буде позбавлена цього. І тепер, коли все наближалося до кінця, вона відчувала, що життя тільки починається. Чому ця жалюгідна жінка з її загрубілими кулаками має владу над усім цим і над чудовою можливістю відчувати свій зв’язок, свою вплетеність у такий прекрасний світ? І все величне й гарне, все те, красу чого вона вперше усвідомила, усе тепер буде зруйноване тільки за одну-єдину провину?

Вона сліпо намагалася заперечувати сама перед собою власну провину, так ніби це мало якийсь сенс. Чому саме її буде так жорстоко покарано за цей невеликий гріх? Вона знала так багато жінок, марнославних, нахабних, ненаситних, які навіть купували собі коханців за гроші, а потім у їхніх обіймах насміхалися з власних чоловіків. Знала жінок, для яких брехня стала другою домівкою, які вродливішали в удаванні, сильнішали у переслідуванні, розумнішали у небезпеці, — а вона втратила притомність уже після першого нападу страху, після першої ж зради.

Але чи винна вона взагалі хоч у чомусь? У глибині душі вона була переконана, що цей чоловік, її колишній коханець, — насправді хтось зовсім їй чужий, що вона ніколи не віддавала йому ні найменшої часточки свого справжнього життя. Вона не прийняла нічого від нього і не дала йому нічого від себе. Усе минуле і забуте було не її провиною, а вчинком якоїсь зовсім іншої жінки, яку вона сама не розуміла і спогади про яку в неї були досить туманні. Чи можна було покарати когось за провину, яку вже спокутувано прожитим часом?

Раптом вона злякалася, бо відчула, що це була зовсім не її думка. Хто ж це сказав? Хтось із близьких їй людей, і то зовсім недавно, кілька днів тому. Вона зосередилася, і її страх став ще сильнішим, коли вона пригадала, що на цю думку наштовхнув її чоловік. Він повернувся тоді з одного судового процесу, збуджений, блідий, і хоча раніше ніколи не розмовляв із нею про свою роботу, раптом сказав їй і присутнім при цьому друзям:

— Сьогодні засудили невинного.

Коли його почали розпитувати, він, усе ще роздратований і нервовий, розповів, що засудили злодія, який три роки тому вчинив крадіжку. Але, на думку адвоката, це було несправедливо, бо тоді цей злочинець був зовсім іншою людиною, ніж тепер. Мало того, що його покарали, це було ще й подвійне покарання, бо три роки він уже провів у в’язниці власного неспокою та страху перед викриттям.

Вона з жахом пригадала, що тоді не погодилася з цим. Згідно з її далекими від реальності уявленнями, злочинець завжди становив загрозу для комфорту заможних людей, і його треба було за будь-яку ціну знищити. Тільки тепер вона відчула, наскільки жалюгідними були її аргументи і наскільки гуманними і справедливими думки чоловіка. Але чи зрозуміє він і її, те, що вона захопилася не іншим чоловіком, а самою пригодою? І що він також був трохи винен у цьому, бо був занадто добрим до неї і зробив її життя занадто зручним, занадто сонним? Чи буде він таким же справедливим на місці судді у власному домі?

Але натішитися заколисливими надіями їй не дали. Уже наступного дня знову прийшов лист, який подіяв на неї, ніби удар нагайкою, і сколихнув приспані страхи. Цього разу вимагали двісті крон, і вона заплатила без слова заперечення. Їй було гидко від цього невпинного зростання ціни її спокою, вона відчувала, що вже незабаром їй забракне грошей, бо, хоча сім’я жила в достатку, вона не змогла б непомітно викроювати з бюджету надто великих сум. І що тоді? Вона знала: завтра буде треба вже чотириста крон, потім тисячу — усе більше й більше: чим більше вона дає, тим більше вимагатимуть, а потім, коли вичерпаються її можливості, надійде анонімний лист, і це буде кінець. Вона купувала лише час, недовгий перепочинок, два або три дні, може, тиждень — але як безглуздо спливе цей час, мине у муках і напруженні... Вона спала неспокійно, їй снилися кошмарні сни, ще страшніші, ніж її почуття вдень, їй бракувало повітря, руху, спокою, заняття. Не хотілося ні читати, ні робити щось інше, страх безцільно ганяв її з кутка в куток. Вона почувалася хворою. Часом змушена була раптово сісти через сильне серцебиття, що наповнювало тіло важким неспокоєм і тягучим соком майже болючої втоми, — ця втома виснажувала, але не давала заснути. Страх виїдав ізсередини, заповнюючи порожнечею усе її існування, отруював тіло, і потай вона вже майже мріяла про те, щоб ця хвороба нарешті вийшла назовні, щоб її біль став видимим для всіх, звичайним клінічним захворюванням, до якого люди могли б відчувати співчуття і жаль. У ці години прихованих мук вона заздрила хворим. Як добре було б лежати у санаторії, у білому ліжку поміж білих стін, в оточенні уважних співчутливих поглядів відвідувачів, серед квітів — усі були б із нею добрими й уважними, а за хмаркою страждання десь далеко вже світилося б велике й тепле сонце одужання. Коли комусь болить, він принаймні може голосно кричати, а їй натомість доводиться грати трагікомедію веселощів і здоров’я, але при цьому щодня і щогодини опинятися в жахливих ситуаціях. У стані страшенного напруження нервів їй доводилося сміятися і вдавати веселість, і ніхто не здогадувався, яких неймовірних зусиль вартує їй ця удавана життєрадісність, який героїзм доводиться марнотратно демонструвати у цих щоденних безглуздих самокатуваннях.

Тільки одна людина в її оточенні, так принаймні їй здавалося, відчувала, які жахливі речі діються з нею, і то лише тому, що ця людина уважно стежила за нею. Ірене відчувала, і це примушувало її бути ще обережнішою, що ця людина безперервно думала про неї, як і сама Ірене думала про цю людину. Вони ходили колами одне попри одне день і ніч, кожне намагалося вивідати таємниці іншого, а свої приховати. Її чоловік також змінився останнім часом. Загрозлива суворість перших інквізиторських днів змінилася у його поведінці на своєрідну доброту і стурбованість, які мимоволі нагадали їй часи, коли вони були ще тільки заручені. Він поводився з нею, ніби з хворою, із дбайливістю, яка примушувала її розгубитися, бо вона чулася присоромленою за таку незаслужену любов. Але з іншого боку ця дбайливість лякала її, бо могла значити спробу приспати її пильність, для того щоб у несподіваний момент вирвати з її рук таємницю. Від тієї ночі, коли він підслуховував її, і дня, коли побачив у неї в руках листа, його недовіра переросла у співчуття — він намагався здобути її довіру ніжністю, яка часом заспокоювала її й настроювала розповісти про все, хоча за мить у ній знову прокидалася недовіра. Що це було з його боку — підлещування, спеціальний прийом слідчого щодо підозрюваного, пастка довіри, яка витягне з неї зізнання, а потім раптом зачиниться, і вона залишиться цілком безборонною і змушена буде здатися на його милість? Можливо, він також відчуває нестерпність цього щоденного підслуховування і вистежування, а його симпатія до неї настільки сильна, що він потай страждає разом із дружиною, бо бачить її муки, які з дня на день стають усе помітнішими? Із незвичною тривогою вона спостерігала за тим, як часто він близький до того, щоб урятувати, визволити її, як у нього з вуст уже майже злітає те єдине необхідне слово, від якого все залежить, які спокусливо сприятливі умови створює він їй для зізнання, вона розуміла його наміри і була вдячна за таку гуманність. Але разом з тим вона усвідомлювала, що в ній усе частіше прокидається не тільки прихильність до нього, а й сором перед ним, і від цього ще важче було наважитися на розмову, ніж тоді, коли він не довіряв їй.

Одного разу протягом цих днів, коли вони залишилися вдвох, він заговорив із нею цілком відверто. Ірене повернулася додому і почула з коридору якусь сварку — різкий та енергійний голос чоловіка і невдоволене бурчання гувернантки, а поміж тим плач і схлипування. Її охопив жах. Коли вона чула вдома крики або шум, то здригалася. Тепер її лякало все незвичне та несподіване, вона жила у безперервному очікуванні чогось страшного, раз у раз лякалася, що лист уже надійшов і її таємницю викрито. Щоразу, повертаючись додому, відчиняла двері і насамперед уважно роздивлялася обличчя всіх домашніх, намагалася вичитати на них, що відбувалося, поки її не було, побоюючись, що катастрофа вже почалась, поки її не було. Цього разу йшлося лише про дитячу сварку, невеличке імпровізоване засідання суду, як вона незабаром із полегшенням довідалася. Діти посварилися через іграшку, кольорового коника, якого кілька днів тому подарувала старшому хлопчикові одна з тіток, і тепер молодша дівчинка, якій дістався менш коштовний подарунок, заздрила братові і також хотіла бавитися конем. Але її спроби відборонити свої права не мали успіху, вона добивалася свого настільки наполегливо і жадібно, що брат взагалі заборонив їй торкатися іграшки. На це сестра спершу відреагувала гучним вибухом люті, а потім ображеним, демонстративним, затятим мовчанням. Та наступного ранку коник раптом безслідно зник, і спроби відшукати його довгий час були марними, аж поки рештки іграшки не були знайдені у пічці, — розламані дерев’яні деталі, відірване кольорове хутро, випатрана середина. Підозра впала, ясна річ, на молодшу дівчинку, і хлопчик зі сльозами побіг до батька, щоб оскаржити сестру і вимагати її покарання. Так і почався допит.

Ірене стало заздрісно. Чому діти зі своїми проблемами завжди звертаються до батька і ніколи до неї? Вони й раніше завжди довіряли всі свої сварки та скарги її чоловіку, але досі це влаштовувало її, вона відчувала полегкість, коли її звільняли від дрібних турбот, але тепер раптом захотілося брати участь у всьому цьому, відчувати любов і довіру власних дітей.

Невеличке засідання суду незабаром винесло вирок. Дівчинка спершу відмовлялася від своєї провини, хоча її очі були злякано опущеними, а голос зрадливо тремтів. Гувернантка свідчила проти неї, бо чула, як у гніві дитина погрожувала викинути коника з вікна, що мала марно намагалася заперечити, а потім голосно і невтішно розридалася. Ірене подивилася на чоловіка. Їй здалося, що він уже відчуває себе суддею над її власною долею, а не над дитиною, бо можливо, що вже завтра і вона стоятиме ось так перед ним і її голос теж зриватиметься та тремтітиме. Поки донька намагалася брехати й виправдуватися, батько дивився на неї суворо, хоча ні разу по-справжньому не розлютився, а далі слово за словом потихеньку ламав її опір. А коли вона від заперечування й брехні перейшла до затятого мовчання, він заговорив до неї доброзичливо і ласкаво, сказав, що розуміє її бажання вчинити саме так і до певної міри здатен пробачити навіть настільки огидний вчинок, зроблений у пориві першого гніву, бо ж вона просто не подумала, як боляче буде від цього її братові. Він так лагідно і впевнено переконував дитину, що її поведінка була чимось цілком збагненним, хоча і дуже негарним, аж дівчинка врешті вибухнула плачем. І вже незабаром, вся у сльозах, зізналася в скоєному.