Розділ «Новели»

— Що ти собі думаєш? — засміялася вона і сама злякалася, так фальшиво це прозвучало. — Думаєш, якщо я погано сплю, це конче значить, що у мене є якісь таємниці від тебе? Чи, може, навіть свідчить про наявність коханця?

Вона аж здригнулася від того, наскільки штучно і неприродньо прозвучали ці слова, їй стало огидно і соромно за саму себе, і вона опустила очі.

— Тоді добраніч, — коротко сказав він, у його голосі чулася лють. Це був уже зовсім інший голос, він майже погрожував. Або жартував, але жартував недобре, небезпечно.

Він вимкнув світло. Вона бачила, як його біла тінь зникла у дверях, безшумно, безтілесно, немов нічний привид, а коли зачинилися двері, їй здалося, що закрилася труна. Світ довкола спорожнів, ніби у ньому вимерло все живе, тільки її власне серце гучно й нестримно билося у грудях, і кожен його удар завдавав усе більше болю.

Наступного дня, коли вони обідали, — діти саме по­сварилися, і їх ледве вдалося втихомирити, — служниця принесла листа. Для шановної пані, на відповідь зачекають. Вона здивовано подивилася на незнайомий почерк і відкрила конверт, а вже після першого ж рядка зблідла і різко зірвалася з місця, а тоді злякалась ще більше, зауваживши загальне здивування всіх за столом через свій несподіваний і зрадливий вибух емоцій.

Лист був коротким: «Прошу негайно передати тому, хто принесе Вам листа, сто крон». Без підпису і дати, почерк явно змінений, тільки цей жахливий хамський наказ! Пані Ірене пішла до своєї кімнати, аби принести гроші, але забула, куди перед тим поклала ключа від шухляди, тож похапцем перевертала все догори дном, поки знайшла його. Тремтячими руками поклала банкноту до конверта і передала посланцеві, який чекав біля дверей. Усе це вона робила цілком несвідомо, ніби під гіпнозом, навіть не зважуючи можливості зачекати і не відразу виконати наказ. А потім повернулася назад до столу — її не було менше двох хвилин.

Усі мовчали. Ірене сіла на своє місце і хотіла вже вигадати якусь термінову причину, аби піти з-за столу, аж раптом її рука затремтіла так сильно, що довелося поставити назад підняту склянку, — вона з жахом зауважила, що з переляку залишила листа відкритим біля своєї тарілки. Її чоловікові було достатньо невеличкого руху, щоб притягнути папір до себе і прочитати написаний невправною рукою текст. Їй відняло мову. Вона крадькома зім’яла листа, але коли запихала папірець до кишені, то зауважила суворий, пронизливий, вольовий і болючий погляд чоловіка — він ніколи давніше так на неї не дивився. Аж тепер поглядом, від якого вона затремтіла, висловив їй свою недовіру, і вона не витримала цього погляду й опустила очі. Так само він подивився на неї і тоді, коли торкнув за плече під час танцю, і вночі, коли гострим, як ніж, поглядом вирвав зі сну.

Він знав про щось чи тільки хотів довідатися? Що саме робило його погляд таким нещадним, крижаним і болючим? І поки вона шукала слів, щоб відповісти йому, то раптом пригадала давно забуту розповідь свого чоловіка про одного слідчого, з яким йому довелося працювати як адвокату. Основним прийомом того була гра поглядів. Він спершу довго вдивлявся у документи, імітуючи сильну короткозорість, а коли наставав час для вирішального запитання, раптом миттєво піднімав голову і поціляв, мов ножем, несподіваним уважним поглядом упритул, викликав переляк, і під цим поглядом підозрюваний, немов його розбив параліч, губився, безсило відмовляючись від старанно приготованої брехні. Можливо, тепер він вирішив сам повправлятися у цьому мистецтві, обравши її жертвою? Їй стало лячно, тим більше, що вона знала, який сильний запал психолога викликає у нього його професія, набагато сильніший, ніж звичайні юридичні амбіції. Вистежування, викриття і примушування підозрюваного зізнатися захоплювали його не менше, ніж інших азартні ігри чи еротика, і в такі дні полювання на злочинця він аж світився від сильного нервового напруження. Погано спав, раптово пригадуючи серед ночі про невиконані справи і несподівані ходи розслідування, намагався не виказувати свого напруження, мало їв і пив, безперервно курив і ощадливо поводився зі словами, беріг їх для суду. Вона лише раз бачила його під час промови в суді і нізащо не наважилася б подивитися на це вдруге, бо була дуже сильно налякана похмурою затятістю, майже лютою запальною промовою і прихованою жорстокістю на обличчі, тепер вона, здавалося, впізнала цей вираз у його застиглому погляді з-під загрозливо насуплених брів.

Усі ці забуті спогади раптом навалилися на неї і не давали вимовити слова, які вона шукала і які вже були у неї на язиці. Вона мовчала, і її розгубленість росла разом з усвідомленням того, наскільки небезпечним було це мовчання і як необачно вона втратила останню можливість більш-менш правдоподібно пояснити свою поведінку. Вона більше не наважувалася підняти очей, але, коли раптом бічним зором зауважила, як його завжди такі спокійні долоні швидко опускаються і підіймаються над столом, ніби маленькі дикі звірі, це злякало її ще більше. На щастя, обід уже закінчився, діти скочили зі своїх місць, голосно перегукуючись дзвінкими голосами, гувернантка марно намагалася втихомирити їхні радісні крики. Чоловік також піднявся зі свого місця і, не озираючись, важкими кроками пішов до сусідньої кімнати.

Щойно Ірене залишилася сама, як відразу ж витягла листа і ще раз переглянула написане: «Прошу негайно передати тому, хто принесе Вам листа, сто крон». І її лють тут же порвала його на дрібні шматочки, зібгала рештки і викинула в смітник, лише після цього вона трохи заспокоїлася, вгамувала свою лють, зігнулася і вкинула папір до каміна. Спалах білого полум’я, яке підгодував кинутий нею папір, заспокоїв її.

У цей момент вона почула кроки свого чоловіка, який повертався до їдальні. Вона миттю випросталася, а обличчя було ще червоним від теплого подиху вогню в каміні і від несподіванки, що її застали на гарячому. Дверцята каміна залишилися зрадливо відчиненими, і вона незграбно намагалася затулити їх своїм тілом. Він підійшов до столу, запалив сигару, і коли полум’я сірника освітило його обличчя, їй здалося, що ніздрі його тремтять, а це завжди значило гнів. Він подивився на неї спокійно:

— Я хотів тільки нагадати тобі, що ти зовсім не мусиш показувати мені свої листи. Якщо тобі подобається мати від мене якісь таємниці, це твоє право.

Вона мовчала і не наважувалася подивитися на нього. Він зачекав ще мить, а потім з усієї сили видихнув дим своєї сигари, ніби з самого дна легенів, і важкими кроками вийшов із кімнати.

Їй не хотілося ні про що думати — просто існувати, забутися, зайняти серце безглуздими клопотами. Вона не могла більше залишатися вдома, хотілося вийти на вулицю, бути серед людей, аби не збожеволіти від жаху. Сподіваючись, що ці сто крон купили їй свободу від переслідування хоча б на кілька днів, вона вирішила знову наважитися на прогулянку, а разом з тим залагодити кілька справ і приховати від домашніх несподівану зміну своєї поведінки. У неї вже виробилася своєрідна манера втечі. Від воріт свого будинку вона кидалася з заплющеними очима у людський натовп, ніби пірнала у глибоку воду. Відчувши нарешті твердість тротуару під ногами і м’який рух людського потоку довкола себе, Ірене у нервовому поспіху рухалася так швидко, як тільки це дозволяв її статус поважної дами, яка не хотіла привернути до себе увагу. Ішла вперед, без конкретної мети, втупивши очі додолу, боялася підняти їх, аби не наштовхнутися знову на небезпечний погляд. Якщо за нею стежили, вона не хотіла цього знати. Але їй не вдавалося думати ні про що інше, і кожного разу, коли хтось випадково торкався до неї, вона здригалася. Нерви напружувалися від кожного звуку, кожного кроку десь позаду, від кожної тіні, яка пропливала повз, тільки в авто або в чужому домі вона могла зітхнути з полегкістю.

З нею привітався якийсь пан. Вона підняла очі, придивилась і впізнала давнього друга своїх батьків, сивого привітного і багатослівного бороданя, якого вона давніше завжди уникала, бо він мав звичку годинами розповідати всім і кожному найменші деталі своїх проблем зі здоров’ям, більшість яких, мабуть, були вигаданими. Але тепер вона пошкодувала, що тільки відповіла на його привітання і не пішла далі в його товаристві, адже будь-який знайомий міг би захистити її від несподіваної зустрічі з тою жахливою жінкою. Вона повагалася і вже хотіла повернутися, але раптом їй здалося, що ззаду хтось швидкими кроками наближається до неї — вона миттю передумала і заспішила далі. Від страху її інтуїція загострилася, як ніколи раніше, і вона відчувала, що ззаду хтось іде, зберігаючи дистанцію. Вона рухалася все швидше, хоча й усвідомлювала, що уникнути переслідування не вдасться. Її плечі почали здригатися, ніби у передчутті доторку, який от-от наздожене її, адже кроки за спиною чулися все ближче, і чим швидше вона намагалася іти, тим важчими ставали її коліна. Вона відчувала свого переслідувача зовсім близько, і ось справді хтось крикнув з-за спини: «Ірене!» — наполегливо, але неголосно, і їй довелося зосередитися, щоб пригадати, кому належав голос, але це була не та страшна жінка. Ірене зітхнула з полегшенням і озирнулася: це виявився її коханець, який мало не налетів на неї, так раптово вона зупинилася. Його обличчя було блідим, розгубленим, з усіма ознаками тривоги, а під її повним нерозуміння поглядом він ще й засоромився. Він невпевнено підняв руку для привітання і знову опустив її, бо Ірене не подала йому своєї. Вона лише дивилася на нього впритул — одну, дві секунди, настільки несподіваною виявилася зустріч. За ці дні суцільного жаху саме його вона зовсім забула. А тепер, коли бачила зблизька знайомі риси обличчя, на яких відображалося запитання і безпорадна порожнеча, яку залишає в очах кожна непевність, у ній раптом гарячою хвилею прокинулася лють. Губи тремтіли, добираючи відповідні слова, а збудження відбилось на обличчі, аж він перелякався і спромігся вимовити лише її ім’я:

— Ірене, що з тобою? — А зауваживши її неспокій, взагалі втягнув голову в плечі і додав: — Що я зробив тобі?

Вона подивилася на нього з погано прихованою люттю.

— Що ви мені зробили? — зі злістю засміялася вона. — Нічого! Зовсім нічого! Тільки добро! Самі приємності!

У його погляді з’явився жах, рот здивовано відкрився, і це лише посилило його простуватий і смішний вигляд.

— Але ж, Ірене... Ірене!