Розділ «Новели»

Тепер вона уважно дослухалася до всього, що він говорив, і щодня злякано та нетерпляче чекала його повернення. Пропускала повз вуха слова привітання, зате уважно стежила за кожним жестом — як він цілував їй руку, гладив по волоссю, і все більше переконувалася, що за цим стоїть не так упевнена в собі пристрасність, якої вона цнотливо побоювалася, як ніжність і глибока та міцна симпатія. Він завжди розмовляв із нею спокійно і врівноважено, ніколи не виявляв нетерплячки чи роздратування, усім своїм виглядом демонстрував привітну розслабленість, яка була трохи схожа на його манеру спілкуватися зі слугами, і сильно відрізнялася від того, як він говорив із дітьми — біля них він завжди був жвавим, радісним, а часто і захопленим грою. Сьогодні він як і завжди детально розпитав її про домашні справи, частково задля того, щоб дати їй можливість продемонструвати йому коло своїх зацікавлень, але при цьому приховував свої, і вона вперше помітила, спостерігаючи за ним, як сильно він оберігає її, як стримано намагається пристосуватися до банальності їхніх щоденних розмов. І сама ця невинна банальність, якої вона ніколи не усвідомлювала, раптом злякала її. Він ні словом не прохопився про себе, і її цікавість, спрагла хоч якогось заспокійливого знаку, залишилася невдоволеною.

Нічого не довідавшись із його слів, вона уважно спо­стерігала за обличчям чоловіка, який сидів у фотелі і читав книгу під яскравим електричним світлом лампи. Розглядала його лице, ніби зовсім чуже, шукала у цих знайомих і водночас зовсім незнаних рисах характер, який залишився прихованим від неї та її байдужості протягом восьми років спільного життя. Чоло було ясним і благородним, свідчило про напружену духовну роботу, а рот указував на строгість і непохитність натури. Усі риси були напруженими, по-чоловічому енергійними й сильними. Вона зі здивуванням усвідомила, що він вродливий, і не без захоплення спостерігала за його стриманою серйозністю і маломовністю, яку досі поверхово вважала нехіттю до спілкування і радо поміняла б на привітну балакучість. Але очі, в яких чаїлася основна таємниця його натури, були опущені на книгу, і вона не мала змоги роздивитися їх. Тому зосередила всю увагу на стрімкій лінії профілю, що означала якесь одне-єдине слово — прощення або прокляття, і суворість цього чужого профілю злякала її, хоча у його рішучості вона вперше роздивилася своєрідну привабливість. Раптом Ірене усвідомила, що їй подобається роздивлятися власного чоловіка, що вона робить це із задоволенням і гордістю. І це усвідомлення, яке так несподівано прокинулося в ній, прийшло разом із болючим поколюванням у грудях, із тупим відчуттям жалю за пропущеним, із чуттєвою напругою, якої раніше не викликало у неї його тіло, принаймні нічого такого вона не пригадувала. Тут він підняв очі від книги. Вона квапливо відступила назад у темряву, аби нетерпляче запитання у її погляді не викликало його підозр.

Три дні вона нікуди не виходила. І злякано зауважила, що цю вперту присутність помітили діти, чоловік і слуги, бо раніше вона рідко проводила вдома багато часу, а тим більше цілі дні. Її не надто домашня натура і незалежність від дрібних побутових клопотів завдяки достатку давали змогу перебувати вдома лише у хвилі відпочинку, наодинці з собою їй переважно бувало нудно, тож вулиця, театр, різноманітні салони та світські зібрання були улюбленими місцями проведення часу. Там ніколи не бракувало розваг і нових знайомств, там можна було безперервно тішитися життям, не докладаючи до цього ніяких зусиль, її чуття при цьому весь час перебували у напівсонному стані, але це не заважало отримувати насолоду. Своїм способом мислення та світоглядом пані Ірене належала до особливої категорії людей — елегантної світської буржуазії Відня. Увесь розпорядок дня таких людей зводився до проведення часу разом із знайомими свого кола, що нагадувало регулярне виконання якихось таємничих домовленостей про те, щоб якомога частіше опинятись одночасно в тих самих місцях, зустрічатись одне з одним і перетворювати ці позбавлені конкретної мети зустрічі та взаємні спостереження на основний сенс свого існування. Людина, яка звикла до всякчасного перебування в товаристві і необтяжливого спілкування, опиняючись на самоті, втрачає ґрунт під ногами. Її чуття бунтуються проти відсутності подій, якими живилися досі, — дріб’язкових, але таких звичних, — і тоді перебування на самоті дуже швидко перетворюється на невпинне зростання ненависті до себе. Вона відчувала, як нескінченно тягнуться години, важким тягарем опускаючись їй на плечі, і яким беззмістовним видається все без звичних занять. Вона тинялася від стіни до стіни у кімнатах їхнього помешкання, ніби у в’язниці, дратувалася і не знаходила собі заняття. Відчувала себе ізольованою від усього, чим досі жила, від світу, на вході до якого тепер стояла, ніби янгол із палаючим мечем, її переслідувачка з погрозами.

Першими зміни в її поведінці помітили діти, а старший хлопчик навіть відверто висловив здивування, що мама так часто буває вдома, примусивши її засоро­митися. Слуги та гувернантка лише перешіптувалися, обмінюючись припущеннями. Вона марно намагалася виправдати своє сидіння вдома вигаданими, хоча і досить переконливо сформульованими необхідностями. Але саме ця вимушеність шукання причин і штучність пояснень продемонстрували їй, якою зайвою стала вона у колі своїх найближчих через власну багаторічну байдужість до них. Щоразу, коли вона намагалася знайти собі якесь заняття, неминуче наштовхувалася на чийсь опір, і її раптові намагання зробити щось корисне сприй­малися як порушення давно здобутих прав і нещадно відкидалися. Усі місця у її власному домі були зайняті, усі повноваження розподілені, і вона відчувала себе у цьому­ налагодженому механізмі чужорідним тілом. Вона не знала, як згаяти час, якого раптом стало так багато, навіть спроби зблизитися з дітьми були приречені на поразку, бо і діти сприйняли її несподіване і раптове зацікавлення своїм життям як запровадження додаткового контролю, і їй довелося присоромлено почервоніти, коли під час однієї з таких спроб семирічний син запитав її, чому вона більше не ходить на прогулянки. Усюди, де б вона не намагалася допомогти, це тільки порушувало давно заведений порядок, а будь-яка її діяльна участь у житті домашніх викликала їхню підозру. Крім того, їй забракло кмітливості, аби зробити власну присутність не такою помітною, наприклад, сидіти у себе в кімнаті з книгою чи якоюсь роботою, постійне відчуття страху, як і кожне сильне відчуття, породжувало перманентну нервовість, що без кінця ганяла її з кімнати в кімнату. Кожен телефонний дзвінок чи дзвінок у двері примушував здригатися, і вона щоразу ловила себе на тому, що крадькома визирає з-за штори у вікно, зголодніла за спілкуванням або хоча б можливістю побачити когось, спрагла свободи, але одночасно сповнена страху побачити серед облич перехожих те єдине, яке переслідувало її навіть у снах. Вона відчувала, як раптом вибухнуло і розвалюється на шматки її спокійне існування, і у своєму безсиллі вже передчувала повний крах. Ці три дні у камері власної кімнати здалися їй довшими за вісім років шлюбу.

Але на третій вечір вони з чоловіком були запрошені в гості і відмовитися від цього без переконливої причини було неможливо. Та і час уже зламати ці невидимі ґрати, які раптом виросли довкола неї, або ж нехай вони знищать її, якщо так уже має статися. Їй необхідно зробити перерву, побачити людей, відпочити від цієї самовбивчої самотності страху. Навряд чи існувало б місце, де вона могла б почуватися захищенішою і недосяжнішою для невидимого переслідування, аніж у чужому будинку, в домі своїх друзів. Її страх тривав рівно секунду, одну-єдину секунду, поки вона вперше після тієї зустрічі виходила з дому на вулицю, на якій десь причаїлася та страшна жінка. Вона міцніше притислася до чоловіка, взяла його попід руку, заплющила очі і швидко зробила кілька кроків тротуаром до машини, яка вже чекала на них. Щойно вона опустилася на сидіння, як її внутрішній тягар раптом кудись зник і з’явилося відчуття захищеності поряд із чоловіком, в автомобілі, який швидко мчав нічними вулицями, а коли вони піднялися сходами до чужого будинку, їй стало ще спокійніше. Тепер вона могла на кілька годин повернутися до свого звичного безтурботного і щасливого колись стану, підсиленого радістю людини, яка нарешті вирвалася зі стін в’язниці і знову побачила сонячне світло. Тут вона була захищена від переслідування надійним муром, тут зібралися ті, хто любить її, поважає й захоплюється, святково вбрані люди без жодних лихих намірів, легковажні і розпашілі від задоволення, яке нарешті знову оточило і її. Щойно вона зайшла, як прочитала у скерованих на себе поглядах, що вона гарна, а її краса тільки розцвіла за кілька днів, протягом яких вона була позбавлена захопленого споглядання. Це була така насолода після усіх цих днів мовчання, коли гострий плуг тривожних думок безрезультатно різав на шматки її мозок, перетворюючи все у ній на суцільну болючу рану, тим приємніше було тепер знову почути компліменти, які з шурхотом проникали під шкіру і примушували кров швидше пульсувати у жилах, немов підштовхували її електричними розрядами. Вона зупинилася на місці і застиглим поглядом дивилася поперед себе, поки у її грудях щось нервово сіпалося і рвалося назовні. Раптом вона збагнула, що це був забарикадований у грудях сміх, який прагнув на волю. І ось тепер він вирвався з пострілом, як корок із пляшки шампанського, покотився дрібними пінистими колоратурами, вона сміялася і сміялася, не в змозі зупинитися і трохи соромлячись свого вакханського настрою. З її нервів виливалася напруга, усі чуття загострилися, були здоровими і збудженими, вперше за останні дні вона їла зі справжнім апетитом і пила, ніби багато днів поспіль потерпала від спраги.

Її втомлена самотністю, зголодніла за спілкуванням душа на повну силу вбирала усі життєві насолоди. Музика вабила її і проникала глибоко під розпалену шкіру. Почалися танці, й Ірене відразу ж опинилася у самій середині танцюристів. Танцювала з такою насолодою, як ще ніколи в житті. Це кружляння у безкінечному потокові пар позбавляло її важких і неприємних думок, ритм вростав у її тіло і надихав його запалом руху. Коли музика припинялася, тиша робила їй боляче, заповзала у тремтяче тіло змією внутрішнього неспокою, і жінка радо кидалася знову у вир танцю, ніби у прохолодну, заспокійливу купіль. Раніше вона танцювала не дуже добре, була занадто стриманою, скутою й обережною у рухах, але сьогоднішнє сп’яніння визволеної радості позбавило її усіх цих комплексів. На ній ніби тріснув сталевий корсет із сорому та поміркованості, який раніше завжди стримував усі її пристрасті, і їй здалося, ніби вона тане і розчиняється у неземній насолоді. Ірене відчувала довкола себе чиїсь випадкові лікті, долоні, доторки, наближення і зникання, дихання, голоси, лоскотання і хихотіння, музику, яка проникала просто в кров, напруження всього тіла, настільки сильне, що одяг ніби горів на ній і хотілося роздягнутися, щоб оголена шкіра могла ще глибше увібрати в себе це щасливе сп’яніння.

— Ірене, що з тобою? — вона озирнулася, похитуючись і сміючись, ще розпашіла від танцю.

І тут її у саме серце вколов здивований, нерухомий і крижаний погляд її чоловіка. Вона злякалася. Можливо, вона поводиться занадто вільно? Чи зрадила себе чимось?

— Що... що ти маєш на увазі, Фріце? — затинаючись, запитала вона, вражена раптовим холодом його погляду, який ніби намагався якомога глибше проникнути у неї всередину і який вона вже відчувала на самому дні свого серця. Їй захотілося закричати під рішучим тиском цього погляду, який просвердлював її наскрізь.

— Ти якась дивна сьогодні, — врешті пробурмотів він.

У його голосі прозвучало здивування. Вона не наважилася запитати, про що саме він говорить. І тільки дивилася, як він мовчки, не промовивши й слова, розвернувся і пішов геть, на його широкі плечі, міцну і високу статуру, широку потилицю, схожу на верхівку залізної вежі. «Як у вбивці», — полохливо промайнула в неї в голові безглузда думка. У цей момент, так, ніби бачила його вперше, вона раптом відчула незнаний досі страх перед власним чоловіком, сильним і небезпечним.

Знову зазвучала музика. До неї підійшов якийсь пан, вона механічно взяла його попід руку, але тіло раптом знову стало важким і скутим — навіть приємна мелодія вже не могла його розворушити. Якийсь тягар поволі підіймався від ніг усе вище, кожен крок робив їй боляче. І вона змушена була попросити свого партнера відпустити її. Зупинившись, вона мимоволі озирнулася на свого чоловіка. І перелякалася. Він стояв просто за її спиною, ніби чекав завершення танцю, і її знову різонув його пильний погляд. Чого він хотів? Про що здогадувався? Вона злякано поправила на собі сукню, ніби намагаючись захистити від нього груди. Його мовчання було таким же затятим, як і погляд.

— Будемо йти додому? — несміливо запитала вона.

— Так, — його голос звучав суворо і вимогливо.

Він пішов уперед. І вона знову побачила перед собою загрозливо широку потилицю. Чоловік подав їй шубу, але її не переставало морозити. Додому вони їхали мовчки. Вона не наважувалася промовити ні слова. Її муляло неясне передчуття нової небезпеки. Тепер небезпека загрожувала їй з усіх боків.

Цієї ночі їй наснився страшний сон. Тихо звучала якась незнайома музика, вона зайшла до яскраво освітленої зали з високою стелею і опинилася посеред натовпу. До неї підійшов якийсь юнак, обличчя якого здавалося знайомим, хоча вона так і не змогла його впізнати, взяв її попід руку і повів до танцю. Вона занурилася у м’яку хвилю приємності, музика підхопила і понесла її, піднявши над землею, вони танцювали, кружляючи у великих залах, освітлених золотими люстрами, які світили з такої недосяжної висоти, що здавалися зорями. Дзеркала на стінах повертали їй її власний усміх, а потім несли далі, помножений у численних відображеннях. Танець набирав темп, музика звучала все голосніше. Ірене зауважила, що юнак притискається до неї щораз тісніше, а його долоня блукає по її оголеному плечі, вона аж застогнала від болючого жадання, а її очі занурилися у його, і їй здалося, що вона нарешті його впізнала. Він здався їй схожим на одного актора, якого вона знала ще маленькою дівчинкою і в недосяжність якого була по-дитячому палко закохана. І вона вже хотіла захоплено вимовити його ім’я, але він заглушив її тихий стогін гарячим поцілунком. І вони продовжували кружляти залами, злившись у поцілунку, ніби єдине тіло. Теплий вітерець ніс їх легко й нечутно, непомітно зникла кудись стеля, і тіло знову стало невагомим, вільним від усіх обмежень й умовностей. Тут хтось поторсав її за плече. Вона затримала подих, дослухаючись, і раптом затихла музика, згасло світло, чорними тінями насунулися на неї стіни, а партнер кудись зник.

— Дай сюди те, що ти вкрала! — крикнула їй та сама жахлива жінка, вигук відбився від стін, а крижана рука ніби кліщами обхопила зап’ястя Ірене. Вона різко випросталася й почула власний крик, страшний, відчайдушний зойк жаху, вони з жінкою ще поборолися, але суперниця була сильніша, зірвала разок перлів із шиї Ірене, а разом з тим і півсукні, відкривши груди і руки, а шматки тканини звисали по боках. І раптом звідкись знову з’явилися люди — вони сходилися на крик з усіх залів, зупинялися довкола неї і глузливо розглядали її, напівоголену, а жінка кричала:

— Вона вкрала його у мене, ця зрадниця, повія.

Ірене не знала, куди їй подітися, як заховати очі, бо люди з виразами цікавості на карнавальних масках, під якими ховалися їхні обличчя, загрозливо наближалися і простягали руки до її оголеного тіла. Нарешті її напів­притомний погляд у пошуках порятунку і втечі наштовхнувся на постать чоловіка, який нерухомо стояв у дверях, а праву руку тримав за спиною. Вона закричала і побігла геть, крізь численні зали, позаду галасував жадібний натовп, вона відчувала, як шматки сукні один за одним опадають додолу, вже ледве вдавалося втримати на собі решту. У цей момент перед нею раптом відчинилися двері, вона поспіхом кинулася сходами донизу, щоб урятуватися, але там на неї вже чекала та сама підла жінка з пазуристими долонями, у своїй вовняній спідниці. Ірене відскочила вбік і, як божевільна, кинулася в невідомість, але жінка наздоганяла її, і вони бігли крізь ніч довгими мовчазними вулицями, а ліхтарі нахилялися до них і злостиво посміхалися. Ірене весь час чула ззаду за собою стукіт дерев’яних підошв переслідувачки, але, щойно повертала за ріг котрогось із будинків, просто перед нею вистрибувала звідкись та сама жінка, спершу справа, а потім і зліва, а за наступним поворотом ще дві, і так з-за кожного будинку. Вона вже завжди і всюди чекала на неї, страхітливо помножена, її неможливо було перегнати, вона встигала швидше і хапала за руку Ірене, яка вже чула підступне тремтіння в ногах, усвідомлюючи, що з хвилини на хвилину знепритомніє. Але нарешті побачила свій дім і кинулася туди, а коли відчинила двері, на порозі стояв чоловік із ножем у руці і дивився на неї уважним і пронизливим поглядом.

— Де ти була? — запитав він із прихованою погрозою.