Розділ «Новели»

— Повія, — пробурмотіла вона.

Пані Ірене здригнулася від цього слова, але, побачивши, що жінка звільнила місце в дверях, вирвалася надвір — спітніла і задихана, ніби самогубця, що кидається з вежі. Обличчя перехожих на вулиці здавалися їй спотвореними, ніби маски, і вона із затуманеним поглядом проривалася крізь них аж до автомобіля, який чекав на розі. Потім безсило опустилася на сидіння, не відчуваючи власного тіла, застиглого і знерухомілого, а коли здивований шофер врешті поцікавився, куди їхати, дивна клієнтка якийсь час дивилася на нього порожнім поглядом, аж поки її затьмарена свідомість врешті збагнула зміст сказаного.

— До Південного вокзалу, — скоромовкою вимовила вона, бо раптом подумала, що жінка може переслідувати її. — Але швидше, їдьте якомога швидше!

Аж коли авто рушило, вона усвідомила, яким ударом стала для неї сьогоднішня зустріч. Ударом у саме серце. Жінка відчула свої руки, які звисали по боках її тіла, ніби неживі, і раптом почала тремтіти і цокотіти зубами. У роті з’явився гіркуватий присмак, хотілося блювати — водночас вона відчувала якусь безглузду притлумлену лють, яка намагалася вирватися з її грудей назовні. Хотілося закричати або затупати ногами, аби звільнитися від цього спогаду, який міцно засів у її мозку, ніби риболовний гачок. Звільнитися від цього тупого обличчя, від зверхнього сміху, від духу підлості, який ішов із рота пролетарки, від поганого запаху цього гидкого рота, який з ненавистю викрикував їй в обличчя дошкульні слова, від загрозливо піднятого червоного кулака. Її нудило все сильніше, нудота підіймалася все вище, підступала до горла, а машина, яка їхала швидко, ще й посилювала це відчуття, бо пасажирку кидало з боку в бік на крутих поворотах. Вона хотіла попросити водія їхати повільніше, але раптом пригадала, що може мати не досить грошей, щоб заплатити йому, вона-бо віддала тій жінці майже все, що було в гаманці. Тоді Ірене дала шоферові знак зупинитися і швидко вийшла з машини, здивувавши його ще більше. На щастя, решти грошей вистачило, щоб розрахуватися. Зате вона опинилася у незнайомому районі, у натовпі заклопотаних людей, які робили їй боляче кожним своїм словом чи поглядом. Її коліна ніби розм’якли від страху і дуже неохоче рухалися вперед, але треба було якось дістатися додому, тож вона зібрала докупи рештки своїх сил і з надлюдською напругою ішла від вулиці до вулиці, ніби продиралася через болото або брела по коліна в снігу. Але врешті вона таки дійшла і з нервовим поспіхом піднялася сходами, намагаючись хоч трохи заспокоїтися.

Аж тут, коли служниця зняла їй пальто і пані Ірене побачила, як син бавиться із молодшою сестрою, а довкола стоять знайомі речі, звідусюди віє затишком і надійністю власної оселі, потроху почала повертатися принаймні зовнішня видимість спокою і врівноваженості. Але всередині у грудях і далі болючими хвилями стискала серце тривога. Вона зняла вуаль, розгладила шкіру на обличчі, щоби здаватися спокійною, й увійшла до їдальні, де її чоловік сидів за накритим до вечері столом і читав газету.

— Пізненько, моя люба Ірене, пізненько, — привітався він із нею м’яким докором, встав із-за столу і поцілував у щоку. Їй стало соромно. Вони сіли за стіл, і він байдуже запитав, не відриваючи погляду від газети:

— Де ти була так довго?

— Я... була... в Амалії... їй треба було придбати дещо... і я пішла з нею, — додала вона, люта на себе за те, що не спромоглася на якусь переконливішу брехню.

Давніше вона завжди заздалегідь готувала ретельно продуману, захищену від будь-яких можливостей перевірити вигадку, а сьогодні страх примусив її забути про це і вдатися до такої невдалої імпровізації. Якщо раптом, — промайнуло у її свідомості, — її чоловік, як персонаж п’єси, яку вони нещодавно бачили в театрі, зараз передзвонить і запитає...

— Що з тобою? Ти здаєшся такою знервованою і... чому ти не знімеш капелюшка? — запитав чоловік.

Вона здригнулася і знову відчула, як сама себе викриває невпевненістю, квапливо піднялася і пішла до своєї кімнати зняти капелюшок. Там вона так довго дивилася в дзеркало, у власні перелякані очі, аж поки не визнала свій погляд достатньо впевненим і спокійним. Тільки тоді повернулася до їдальні.

Служниця подала наїдки, і вечір пройшов, як і всі інші вечори, хіба що трохи мовчазніше і не в такій затишній атмосфері, як завжди. Розмова точилася повільно, була скупою і часто переривалася. Її думки знай поверталися до зустрічі в під’їзді і відразу ж злякано тікали геть від цього спогаду, коли ця страхітлива жінка була так близько. Згадавши про це, Ірене піднімала очі, аби знову відчути себе у безпеці, доторкалася до якогось з предметів, що оточували її і нагадували про важливі епізоди з минулого, і це трохи заспокоювало її. А настінний годинник, який перебивав мовчання своїми сталевими кроками, непомітно підкорив собі биття її серця, і воно знову повернулося до рівного, безтурботно-спокійного ритму.

Наступного ранку, коли її чоловік пішов до своєї канцелярії, а діти — на прогулянку, вона врешті залишилася сама і знову повернулася подумки до вчорашньої жахливої зустрічі, але у ранковому світлі ця подія втратила значну частину своєї загрозливості. Пані Ірене усвідомила, що її вуаль була занадто густою, щоб справді можна було розгледіти риси обличчя. Тоді вона спокійно обдумала усі можливі заходи безпеки на майбутнє. Вона більше ніколи не піде до помешкання свого коханця — це вона знала напевно, — і таким чином їй удасться уникнути дуже ймовірної можливості ще раз зіткнутися з жінкою. Залишалася тільки небезпека випадковості, але і це було не так страшно, бо Ірене втекла машиною, отже, жінка не могла б вистежити її. Шантажистка не знала ні її імені, ні адреси, а впізнання лише на підставі нечітких рис обличчя навряд чи варто було боятися. Але і на такий малоймовірний випадок пані Ірене підготувала тактику поведінки. Бо, якби її не паралізував страх, вона повелася б зовсім інакше ще першого разу: зберегла б спокій, заперечила б усі закиди жінки, стверджувала б, що та плутає її з кимось, адже довести нападниця і так нічого б не змогла і її можна було б звинуватити в наклепі. Пані Ірене не даремно була дружиною найвідомішого в місті адвоката: вона часто чула його розмови з колегами і знала, що вимагачів найкраще позбуватися відразу, реагувати на їхні слова крижаним спокоєм, бо будь-яка затримка, найменша ознака неспокою зміцнює позицію нападника.

Першим кроком обережності став короткий лист до коханого із повідомленням, що вона не зможе прийти завтра о домовленій годині, як і протягом кількох наступних днів. Коли вона перечитала послання, у якому вперше змінила власний почерк, тон видався їй занадто холодним, і вона вже хотіла замінити написане теплішими, інтимнішими словами, аж тут пригадала собі вчорашню зустріч у під’їзді, і її охопила лють, яка накопичилася всередині і спричинила холодний тон листа. Гордість жінки була ображена несподіваним і неприємним відкриттям того, якою вульгарною була її попередниця в серці коханого. І тепер вона перечитала листа уже з відчуттям ненависті і бажанням помсти, тож холодні слова і виражена ними відмова прийти трохи покращили її настрій.

Із цим юним піаністом, який уже був досить відомим, хоча поки що тільки у відносно вузьких колах, вона по­знайомилася на прийомі в когось із знайомих і вже незабаром, не відчуваючи до цього особливого бажання і навіть не дуже усвідомивши, як саме, стала його коханкою. Вона не відчувала в собі якогось особливого потягу, ні чуттєвого, ні духовного, і віддалася йому не стільки через сильне прагнення його тіла, скільки через недостатній опір його наполегливості, і трохи — з якоїсь неспокійної цікавості. У неї не було жодних причин заводити собі коханця — її тілесні потреби були цілком заспокоєні вдалим шлюбом, — не відчувала вона і типового для жінок браку духовної самореалізації, що її міг би дати позашлюбний роман, — життя із забезпеченим, інтелектуально вищим за неї чоловіком та двома дітьми було цілковито щасливим. Вона жила розмірено, задоволена собою та оточенням, і трохи сонно, позбавлена побутових труднощів завдяки міцному достатку. Хоча саме таке мляве існування, схоже на задуху перед грозою, часом сприяє несподіваному вибуху чуттєвості, а незмінна температура подружнього щастя і повна відсутність бажань гнітять так само, як постійне невдоволення і безнадія. Ситість набридає не менше, ніж голод, і саме стабільність та забезпеченість її життя пробудили у ній цікавість до пригод. На шляху пані Ірене ніколи не траплялося перешкод. Її завжди оточували м’якість, турбота і ніжність, спокійне кохання й пошана домашніх. Вона не підозрювала, що така знудьгованість ніколи не визначається самими лише зовнішніми обставинами, а завжди є відображенням внутрішньої порожнечі і відсутності справді сильних почуттів, тому їй здавалося, що ця надмірна зручність позбавляє її контакту зі справжнім життям.

Несміливі мрії її юності про велике кохання та екстаз неземних почуттів були приспані дружнім спокоєм перших років шлюбу та грою інстинктів раннього материнства. А тепер, коли вона наближалася до свого три­дцятиліття, ці мрії знову оживали в ній. Як кожна жінка, вона була переконана у власній здатності пережити велику пристрасть, але не пов’язувала це зі сміливістю та необхідністю платити за пригоди неминучу ціну небезпеки. І ось у такий момент повного задоволення життям, яке вона самостійно не здатна була урізноманітнити новими відчуттями, на її шляху раптом трапився оточений романтичним ореолом митця юнак, який захотів її сильно, демонстративно та неприховано. Вперше з часів ранньої юності вона відчула справжнє і сильне збудження. Цей юнак увірвався в її налагоджене існування, у світ, в якому сповнені поваги чоловіки досі лише належно оцінювали в ній «вродливу жінку», відпускали ввічливі дотепи і злегка кокетували, але жоден із них не жадав по-справжньому її жіночого єства. Їй самій сподобалася в ньому, здається, лише тінь якогось смутку на обличчі, занадто штучно стилізованому під цікаве і привабливе. Вона не вміла відчитати цієї штучності, такої ж завченої, як техніка його робіт і як вічна замріяність, свідомо посилена трохи надмірною, удавано імпровізованою меланхолією. Вона вважала цей смуток ознакою належності до вищого світу, який уявлявся їй із прочитаних книг кольоровим і привабливим, романтичним, як у побачених на театральній сцені виставах, тож вона мимоволі визирнула за край своєї звичної чуттєвості і ситої буденності, щоб зазирнути у цей світ. Комплімент його грі, можливо, трохи надто пристрасний з погляду пристойності, який вона пустила під впливом раптової зміни настрою, змусив його підняти очі над клавішами, і вже цей перший його погляд був сміливим та чуттєвим. Вона злякалася, але водночас відчула привабливість цього страху. Потім була розмова, під час якої все здавалось їй осяяним і розігрітим полум’ям неземних відчуттів. Усе це заінтригувало її й пробудило настільки сильну цікавість, що вона не змогла опиратися спокусі зустрітися ще — цього разу на концерті. Відтоді вони бачилися все частіше, а незабаром ці зустрічі перестали бути випадковими. Досі вона не надто довіряла своїм музичним смакам, і то цілком обґрунтовано, але тепер стала для нього, справжнього митця, важливою порадницею і довіреною особою, і про це він не забував нагадувати їй при кожній нагоді. А вже через кілька тижнів після знайомства він змусив її необачно повірити, що він хоче, щоби вона і тільки вона стала першою слухачкою його нового твору в нього вдома. Можливо, таке теж входило в його плани, але посеред палких поцілунків і її несподіваної готовності віддатися йому про це забулося. Після такого неочікуваного розвитку подій її охопив переляк, таємничий ореол, який оточував її коханого досі, розвіявся, а почуття провини за мимовільну подружню зраду було частково заспокоєне втішним для марнославства усвідомленням, що вона вперше і, як їй здавалося, самостійно прийняла рішення і заперечила мораль міщанського світу, в якому жила.

Спочатку вона жахалася власної зіпсутості, а потім потроху перемогло марнославство, і вона навіть почала пишатися собою. Але і ці неоднозначні почуття недовго були такими бурхливими. Інтуїтивно вона весь час відчувала потребу захистити себе від цього чоловіка, і насамперед від усього нового в ньому, від того, що так вабило її на початку, викликало цікавість. Екстравагантна манера вбиратися, циганський спосіб існування, нестабільність доходів, через яку він всякчас кидався в крайнощі, переходячи від марнотратства до злиднів, — усе це викликало опір її міщанського характеру. Як і більшість жінок, вона хотіла, щоби її митець мав дуже романтичний вигляд здалеку, але зблизька відповідав усім світським умовностям: дикий звір, але за міцними ґратами звичайності. Пристрасть, яка так захоплювала її в його музиці, непокоїла у близькому тілесному спілкуванні, а якщо зовсім відверто, то його раптові і владні обійми їй не подобалися: вона все порівнювала їхню егоїстичну манеру з ніжністю і повагою, які завжди виявляв у інтимні моменти її чоловік протягом усіх прожитих разом років. Але після першої подружньої зради вона приходила до коханця знову і знову, не відчуваючи ні особливого щастя, ні розчарування, лише через якесь дивне відчуття обов’язку і з млявого призвичаєння. Вона належала до тих жінок, що їх не так уже й рідко можна зустріти і серед легковажних чи навіть утриманок, чия внутрішня міщанська порядність настільки сильна, що вони привносять певну впорядкованість навіть у подружню зраду, одомашнюють будь-яку романтичну пригоду і намагаються найсильніше і найбільш незвичайне почуття накрити маскою буденності. Уже через кілька тижнів вона знайшла у своєму житті місце для цього юнака, акуратно виділила для нього, як і для своїх свекра й свекрухи, визначений день раз на тиждень. Ці стосунки не змусили її нічим жертвувати, навпаки, вона тільки додала дещо до свого звичного розпорядку. Коханець не змінив механізму її зручного існування — він просто поповнив його розмірене щастя, як третя дитина або автомобіль, і пригода вже незабаром стала такою ж банальністю, як і дозволені насолоди.

Перший же випадок, коли їй довелося заплатити за пригоду, відчути небезпеку, примусив її відразу дріб’язково замислитися над тим, чи варта приємність аж таких жертв. Вона була розпещена долею, сімейним щастям, достатком і перетворилась на особу, майже цілком позбавлену бажань, тож найменша незручність відразу ж видалася їй нездоланною перешкодою. Вона не збиралася поступатися навіть найменшою часткою свого душевного спокою та безтурботності і була готова без зайвих роздумів пожертвувати пригодою задля зручності.

У відповідь на своє послання вона отримала наляканого, нервового і хаотично написаного листа із безпорадними благаннями, скаргами й оскарженнями, і лист знову пробудив у ній невпевненість, чи варто було так відразу відмовлятися від цих стосунків, адже така неприхована пристрасть тішила її амбітність і розчулювала своїм самовідданим розпачем. Коханець наполегливо благав хоча б про коротеньку зустріч, під час якої він міг би довідатися про свою провину, якщо раптом йому довелося мимоволі чимось образити її. І їй сподобалася ця нова гра, ця можливість ображеним мовчанням і непоясненим розривом зробити себе в його очах ще бажанішою і недосяжнішою. Їй подобалася можливість перебувати в оточенні пристрасті, але самій зберігати спокій, як це водиться між усіма внутрішньо холодними і байдужими людьми. Тож вона призначила йому зустріч у кондитерській, де, як їй раптом пригадалося, вона ще юною дівчиною вже була колись на побаченні з одним актором. Тепер їй здавалися неймовірно дитячими і його тодішнє обожнювання, і її власна безтурботність. Вона осміхнулася на думку про те, як дивно, що тепер у її житті знову з’являється романтика, якої вона була позбавлена протягом усіх років шлюбу. І вона вже майже раділа вчорашній неприємній зустрічі, яка дала їй справді сильні відчуття, що від них досі тремтіли її нерви, хоча вона, звичайно, досить швидко заспокоювала їх.

Цього разу вона вбралася у темну сукню, яка нічим не виділялася б у натовпі, та інший капелюшок, щоб на випадок нової зустрічі із переслідувачкою бути менш упізнаваною. Її рука потяглася до полиці, де лежала дуже густа вуаль, яка приховувала риси обличчя, але раптовий напад упертості примусив відкласти вуаль убік. Чому це вона, шанована жінка, має боятися вийти на вулицю через якусь незнайомку? І от страх перед небезпекою уже перетворився на незвичне, небезпечне і спокусливе лоскотання нервів, на готовність до поєдинку, яка примушує отримувати задоволення від доторку до холодного леза шаблі чи зазирання в чорне дуло револьвера, де зачаїлася спресована смерть. Це нервове тремтіння, передчуття пригоди вносили у її спокійне життя щось досі незнане, близькість пригоди приваблювала, розпалювала азарт до гри, а новизна відчуття незвично напружувала нерви, і здавалося, ніби по всьому тілу пробігають електричні розряди.