Розділ «1 Біда, що прийшла чудової зоряної ночі»

І не хто інший як Рашид Халіфа заохочував сина Луку до таких занять і навіть намагався зі своїми мізерними навиками приєднатися до його віртуальних пригод. Сорая була презирливо байдужою і, як розсудлива жінка, не довіряла техніці, бо дуже переймалася, аби різноманітні чарівні коробки не випромінювали невидимих променів і не зіпсували розуму її улюбленого сина. Рашид не зважав на її хвилювання, і Сорая ще більше тривожилася.

— Жодних променів! Ніякого випромінювання! — вигукував Рашид. — Лишень поглянь, як добре скоординовані його рухи рук і зір, а крім усього іншого він розв’язує задачі, розгадує загадки, долає перешкоди, проходить рівні різної складності і розвиває свої навички.

— Нікому не потрібні навички, — відповідала Сорая. — В реальному житті нема рівнів, а лишень труднощі. Якщо у грі він робить якусь дурну помилку, то завжди має шанс її виправити. Якщо він робить помилку на контрольній роботі з хімії, то одержує погану оцінку. Життя складніше за відеоігри. Ось що йому треба знати і, між іншим, тобі також.

Рашид не здавався.

— Подивись, як його пальці бігають по клавіатурі, — казав він їй. — Йому нітрішки не заважає його ліворукість. Аж дивно, як він спритно працює обома руками.

Сорая пирхала роздратуванням:

— А ти бачив, як він пише? — запитала вона. — Чи допоможуть йому ті їжаки й водопровідники у письмі? Чи його «пісьпси» «випіси» замінять школу? І треба ж такі назви придумати! Їх би використовувати в туалеті.

Рашид примирливо усміхався.

— Це назви ігрових приста-вок, — почав він, але Сорая різко повернулася, і помахуючи рукою високо над головою, пішла геть.

— Навіть не починай зі мною про таке говорити, — сказала вона через плече якнайгучніше. — Я на таке не приста-ю.

У тому, що Рашид Халіфа був безпорадним у Муу, не було нічого дивного. Впродовж більшої частини життя він працював своїм уславленим язиком, а от його руки, відверто кажучи, нудьгували. Вони були незграбними, неоковирними, у нього буквально все падало з рук. Як то кажуть, руки росли у нього не з того місця. Впродовж шістдесяти двох років вони зламали безкінечне число речей, ще більше розбили, а з іншими речами, які не падали, не ламалися і не розбивалися, вони просто невправно поводилися, а ще бруднили геть усе ним написане. Тому їх не можна було назвати вмілими. Якщо Рашид намагався забити цвяха в стіну, то на шляху молотка завжди з’являвся палець, і він по-дитячому кривився від болю. Щоразу, коли він пропонував свою допомогу Сораї, вона просила його (дещо неввічливо) бути настільки добрим і не простягати своїх рук.

Однак, з другого боку, Лука міг пригадати, що часом татові руки буквально оживали.

І це чистісінька правда. Лука мав лишень кілька років, коли в татових руках з’явилося життя й навіть власний розум. Вони мали свої назви: Ніхто (права рука) і Дурниця (ліва), і вони були дуже слухняними й робили все, що хотів Рашид, приміром, він міг ними махати в повітрі, якщо хотів на чомусь наполягти (він любив побалакати) або якщо ніс їжу до рота (він також любив попоїсти). Вони навіть хотіли помити частину Рашида, яку він називав ге-е-пе-а, що було дуже люб’язно з їхнього боку. Проте Лука швидко здогадався, що вони мають власну лоскітливу натуру, особливо коли він був десь поруч. Інколи, коли права рука починала скоботати Луку і він просив:

— Ой, не треба скоботати!

Тато казав:

— А хто скобоче? Ніхто. Я не скобочу.

А коли починала скоботати й ліва рука, а Лука, регочучи, наполягав на своєму:

— Ні, це ти скобочеш, — тато відповідав:

— Та що ти кажеш? Дурниці. Я не скобочу. Останнім часом Рашидові руки почали заспокоюватися, здається, ставали повільними. По суті, весь Рашид потрохи сповільнювався. Він ходив повільніше, ніж раніше (хоч швидко він ніколи не ходив), їв повільніше (але не надто повільніше, ніж раніше) і, що було найтривожнішим, говорив повільніше (а він завжди говорив дуже, дуже швидко). Він повільніше всміхався, й інколи Лука чітко бачив у своїй уяві, як татові думки сповільняються остаточно. Навіть його оповіді ставали повільнішими, а це було неприпустимим для його професії.

«Якщо все йтиме такими темпами, — казав собі тривожно Лука, — то незадовго він зупиниться цілком і повністю». Його дуже лякав образ тата, що зупинився — застряг на середині речення, на середині жесту, на середині кроку, себто, коли він геть чисто задеревів; але, на превеликий жаль, якщо тільки якимсь чином не повернути Рашидові колишню швидкість, то все так і станеться. Тому Лука почав міркувати над татовим пришвидшенням; як би то натиснути на педаль, щоб відновити його згаслу енергію? Але чудової зоряної ночі, напередодні розв’язання цього завдання, сталася біда.