Розділ VI

— Багато зайвого я сьогодні напатякав, от що… — сказав він повільно. — Дикобраз ти, а не Кіт. Відлупити тебе нема кому. Погрожувати надумав, шмаркач… Ось чому Корній зайшовся…

Він поглянув на робота.

— Рядовий Драмба! Що робив Корній, коли я пішов?

— Наказав мені стежити за вами, пане капрале.

Гаґ гірко усміхнувся.

— А ти, звичайно, підкорився… — Він піднявся, підійшов до робота впритул. — Скільки тебе вчити, бовдуре, — прошипів він люто. — Кому ти підпорядковуєшся? Хто твій безпосередній начальник?

— Капрал Гаґ, Бійцівський Кіт його високості, — відкарбував Драмба.

— То як же ти, дикобразе безмозкий, можеш підкорятися ще комусь?

Драмба помовчав, потім сказав:

— Винуватий, пане капрале.

— Е-ех… — промовив Гаґ безнадійно. — Гаразд, бери мене на плечі. Додому.

Будинок зустрів його незвичною тишею. Будинок був порожній. Полетіли стерв’ятники. На падло. Гаґ передусім скупався в басейні, змив кров і пилюку, ретельно зачесався перед дзеркалом і, перевдягнувшись у свіже, рішуче рушив до їдальні. На обід він запізнився, Корній уже допивав свій сік. Він з удаваною байдужістю поглянув на Гаґа і знов опустив погляд у папку, що лежала перед ним. Гаґ підійшов до стола, кашлянув і промовив стиснутим голосом:

— Я поводився неправильно, Корнію. (Корній кивнув, не підіймаючи очей.) Я прошу у вас вибачення.

Говорити було неймовірно важко, язик ледве ворушився. Довелося зупинитися на секунду і міцно стиснути щелепи, щоби привести себе до ладу.

— Звичайно ж, я… я робитиму все так, як ви наказуєте. Я був неправий.

Корній зітхнув і відсунув від себе папку.

— Я приймаю твої вибачення… — Він побарабанив пальцями по столу. — Так. Приймаю. Щоправда, на жаль, я винуватий більше за тебе. Та ти сідай, їж…

Гаґ сів, не зводячи з нього настороженого погляду.

— Розумієш, ти ще молодий, тобі багато чого можна пробачити. Але я! — Корній потрусив у повітрі розчепіреними пальцями. — Старий дурень! Все-таки в моєму віці і з моїм досвідом час би вже знати, що є люди, які можуть витримати удар долі, а є люди, які ламаються. Першим розповідають правду, другим розповідають казки. Так що ти також прости мені, Гаґу. Давай-но постараємось забути цю історію. — І він знов узявся за папери.

Гаґ їв якесь місиво з м’яса й овочів, не відчуваючи ні смаку, ні запаху, наче вату жував. Вуха його палали. Дурниця якась знову виходила. Над усе хотілося закричати і торохнути кулаком по столі. Годі робити з мене щеня! Годі! Мене ударами долі не зламаєш, зрозуміло? Ми не з іржавого заліза!.. Це ж треба, як повернув, знову я всюди дурень… Гаґ налив собі у склянку кокосове молоко з оплетеної сулії. Взагалі кажучи, я й справді дурень. Він зі мною як із мужчиною, а я — наче баба. От і виходить — щеня і дурень. Не хочу про це думати. Не треба мені твоєї правди, не треба мені твоїх казок. Тобто за правду тобі, звичайно, дякую — я зараз хоч зрозумів, що чекати більше нема чого, що час діяти.