Розділ VI

Корній закректав і з силою вдарив себе по стегну.

— Значить, так, — сказав він. — Нічого нового з цього приводу я тобі повідомити не можу. Бачу, що тобі тут не подобається. Знаю, що ти прагнеш додому. Але тобі доведеться ще потерпіти. Зараз у тебе на батьківщині надто важко. Розруха. Голод. Епідемії. А зараз ще й політична плутанина… Герцог, як і слід було чекати, начхав на все і втік, як останній боягуз. Покинув напризволяще не тільки країну…

— Не кажіть погано про герцога, — хрипко прогарчав Гаґ.

— Герцога більше нема, — холодно сказав Корній. — Герцог Алайський позбавлений влади. Втім, можеш утішитись: імператору теж не пощастило. Розстріляний у власному палаці…

Гаґ криво усміхнувся і знову закам’янів лицем.

— Відпустіть мене додому, — сказав він. — Ви не маєте права мене тут тримати. Я не військовополонений і не раб.

— Давай-но так, — сказав Корній. — Давай не будемо лаятися. Ти погано собі уявляєш, що там у вас робиться. А там такі, як ти, позбивали банди, всім їм кортить поставити скелет на ноги, а цього, крім них, уже ніхто не хоче. На них полюють, як на скажених псів, і вони приречені. Якщо тебе зараз відправити додому, ти, звичайно, приєднаєшся до такої банди, і тоді тобі кінець. І справа, між іншим, не лише в тобі, справа ще й у тих людях, яких ти встигнеш убити і замордувати. Ти небезпечний. І для себе, і для інших. Отак-от, якщо відверто.

Виявляється, Корній міг бути й таким. Перед Гаґом стояв боєць, і хватка в цього бійця була залізна, і бив він у саме яблучко. Що ж, за відвертість дякую. Значить, тепер так і будемо: ти мені сказав, але я тобі теж зараз скажу. Досить корчити із себе хлопчика у штанцях. Набридло.

— Значить, боїтеся, що я там буду небезпечний, — сказав Гаґ. Він вже більше не міг і не хотів стримуватися. — Що ж, воля ваша. Тоді дивіться, щоб я ТУТ не став небезпечним!

Вони стояли з боків траншеї, обличчям до обличчя, і спочатку Гаґ тріумфував, що йому вдалося викликати це холодне світіння у зазвичай до відрази добрих очах великого лукавця, а потім раптом зі здивуванням та обуренням виявив, що світіння це зникло, і знов у нього, сатани, усмішечка, і очі знову примружились по-батьківськи, зміїне молоко! І раптом Корній фиркнув, зареготав, поперхнувся, закашлявся, знову зареготав і закричав, розвівши руки:

— Кіт! Ну кіт і кіт! Дикий… Ду-умай! — сказав він Гаґові й постукав себе по потилиці. — Думай! Мізками ворушити треба! Невже ти тут дарма п’ятий тиждень стирчиш?

Тоді Гаґ різко повернувся і пішов у степ.

— Думай! — востаннє долинуло до нього.

Він ішов, не дивлячись під ноги, провалюючись у байбакові нори, спотикаючись, дряпаючи щиколотки колючками. Він нічого не бачив і не чув довкола, перед його очима стояло посічене зморшками землисте обличчя з безмірно стомленими, почервонілими очима, і в вухах лунав хрипкуватий голос: «Шмаркачі! Мої вірні, непереможні шмаркачі!» І ця людина, остання рідна людина, що залишилася живою, зараз десь рятувалася, переховувалася, мучилася, а її цькували, полювали на неї, як на скаженого вовка, смердючі орди обманутих, куплених, осатанілих від страху дикобразів. Бидло, потолоч, покидьки— без честі, без слави, без совісті… Брехня, брехня, не може цього бути! Лісові єгері, гвардія, десантники. Блакитні Дракони… що, вони теж продалися? Теж покинули? Таж у них нічого не було, крім Нього! Вони ж жили тільки для Нього. Вони помирали за Нього! Ні, ні, брехня, нісенітниця… Вони взяли його у сталеве кільце, наїжачилися багнетами, дулами, вогнеметами… це ж найкращі бійці у світі, вони розженуть і роздушать оскаженілу солдатню… О, як вони будуть їх гнати, палити, втоптувати у багно… А я — сиджу тут. Кіт! Паршиве щеня, а не Кіт! Підібрали бідолашненького, вилікували лапку, стрічкою прикрасили, а він знай собі махає хвостиком, молочко тепленьке хлепче і все примовляє «слухаюся» і «так точно»…

Він спіткнувся й упав усім тілом у колючу, суху траву і залишився лежати, затуливши голову від нестерпного сорому. Але ж сам! Сам-один проти всієї цієї махини! І хлопці, друзі мої в цьому лукавому пеклі, замовкли, котрий день не озиваються, ні рядочка, ні літери — може, їх уже й у живих нема… а може, здались? Невже ж я нічого не можу?

Він трусився як у лихоманці під пекучим сонцем, у мозку виникали, кружляли, проносились геть неможливі, неймовірні способи боротьби, втечі, звільнення… Весь жах був у тому, що Корній, звичайно ж, сказав правду. Недарма працювала його машина, недарма з’їхалися, сповзлися, злетілися сюди всі ці чудовиська з невідомих світів — зробили свою справу, розорили країну, занапастили все найкраще, що в ній було, обеззброїли, обезголовили…

Він не почув, як підійшов Драмба, але спітнілій спині під розпеченою сорочкою стало прохолодно, коли тінь робота впала на нього, і йому полегшало. Все ж таки він був не один. Він ще довго лежав долілиць, а сонце рухалось небом, і Драмба безшумно рухався поруч, оберігаючи його від спеки. Потім він сів. Голі ноги були посмуговані колючками. На коліно вистрибнув коник, безглуздо втупився зеленими крапельками очей. Гаґ гидливо змахнув його і завмер, роздивляючись руку. Кісточки пальців були обідрані.

— Коли це я? — промовив він уголос.

— Не можу знати, пане капрале, — відразу ж відгукнувся Драмба.

Гаґ оглянув другу руку. Теж у крові. Землю-матінку, значить, молотив. Породженницю всіх цих… спритників. Молодець Кіт. Тільки істерики мені й бракувало. Він озирнувся в напрямі будинку. Зелена хмарка ледь виднілася на горизонті.