Розділ II

— Та ні, як не хочеш — не треба. Просто ти маєш зрозуміти…

Корній раптом урвав себе. Гаґ підняв на нього очі. Корній дивився поверх його голови вглиб залу, де знов уже лунали голоси та сміх, і обличчя його несподівано й дивно змінилось. Новий вираз з’явився на ньому — суміш туги, болю і очікування. Гаґові вже доводилося бачити такі обличчя, та він не встиг згадати, де й коли. Він обернувся.

На тому боці залу під самою стіною стояла жінка. Гаґ навіть не встиг її як слід роздивитися — за мить вона щезла. Але вона була в червоному, мала вугільно-чорне волосся та яскраві, здається сині, очі на білому обличчі. Нерухомий язик червоного полум’я на кремовому фоні стіни. І відразу — нічого. А Корній сказав спокійно:

— Ну що ж, ходім…

Обличчя в нього було як і раніше, немов нічого й не сталося. Вони йшли вздовж прозорої стіни, а Корній казав:

— Зараз ми опинимось у зовсім іншому місці. Опинимося, розумієш? Не перелетимо, не переїдемо в інше місце, а просто опинимось там, май на увазі…

Позаду голосно зареготали на кілька голосів. Гаґ,спалахнувши, озирнувся. Ні, сміялися не з нього. На них взагалі ніхто не дивився.

— Заходь, — сказав Корній.

Це була кругла будка на зразок телефонної, тільки стінки вона мала не прозорі, а матові. До будки вели двері, і звідти тягло запахом, який буває після сильної грози. Гаґ несміливо ступив досередини, Корній втиснувся слідом, і дверний проріз зник.

— Я потім поясню тобі, як це робиться, — говорив Корній. Він неквапно натискав клавіші на невеликому пульті, вмонтованому у стіну. Такі пульти Гаґ бачив на арифметичних машинах у бухгалтерії школи. — Ось я набираю шифр, — продовжував Корній. — Набрав… Бачиш зелений вогник? Це означає, що такий шифр доцільний, а фініш вільний. Тепер вирушаймо… Ось ця червона кнопка…

Корній натиснув на червону кнопку. Щоб не впасти, Гаґ учепився за його светр. Підлога ніби зникла на мить, а потім з’явилася знову, і за матовими стінками раптом стало світліше.

— Все, — сказав Корній. — Виходь.

Залу не було. Був широкий, яскраво освітлений коридор. Літня жінка у блискучій, наче ртуть, накидці відійшла набік, даючи їм дорогу, суворо зміряла поглядом Гаґа, поглянула на Корнія — обличчя її раптом здригнулося, вона квапливо пірнула в будку, і двері за нею щезли.

— Прямо, — сказав Корній.

Гаґ пішов прямо. Тільки зробивши кілька кроків, він тихенько перевів подих.

— Одна мить — і ми за двадцять кілометрів, — сказав Корній у нього за спиною.

— Вражаюче… — відгукнувся Гаґ. — Я не знав, що ми вміємо такі речі…

— Ну, припустимо, ви ще не вмієте… — заперечив Корній. — Сюди, праворуч.

— Ні, я мав на увазі — в принципі… Я розумію, все засекречено, але для армії…

— Проходь, проходь. — Корній підштовхнув його у спину.