Розділ «2. Редрік Шухарт, 28 років, одружений, без певних занять»

Прикрившись долонею, Редрік дивився, як Нунан заклопотано і діловито влаштовується на передньому сидінні за кермом, щось перекладає з переднього сидіння на заднє, нахиляється по щось, поправляє дзеркальце заднього огляду. Потім «пежо» фиркнув голубуватим димком, бібікнув на якогось африканця в бурнусі і бадьоро викотився на вулицю. Судячи з усього, Нунан прямував в Інститут, а отже, мав обігнути фонтан і проїхати повз кафе. Підводитись і йти було вже пізно, тому Редрік тільки зовсім закрив обличчя долонею і згорбився над своїм горнятком. Однак це не допомогло. «Пежо» пробібікав понад самим вухом, заскрипіли гальма, і бадьорий Нунанів голос гукнув:

— Е! Шухарт! Ред!

Вилаявшись про себе, Редрік підвів голову. Нунан уже йшов до нього, на ходу простягаючи руку. Нунан привітно сяяв.

— Ти що тут робиш у таку рань? — спитав він підійшовши. — Дякую, мамуню, — кинув він офіціантці. — Нічого не треба... — І знову до Редріка: — Сто років тебе не бачив. Де пропадаєш? Чим займаєшся?

— Та так... — неохоче сказав Редрік. — Більше дрібницями.

Він дивився, як Нунан зі звичною клопітливістю і ґрунтовністю влаштовується на стільці навпроти, відсуває пухкими ручками склянку із серветками в один бік, тарілку з-під сандвічів — в інший, і слухав, як Нунан приязно теревенить.

— Вигляд у тебе якийсь здохлий — недосипаєш, чи що? Я, знаєш, останнім часом також замотався з цією новою автоматикою, але спати — ні, брате, сон для мене найперше, провалися вона, ця автоматика... — Він раптом огледівся. — Пардон, може, ти чекаєш кого-небудь? Я не завадив?

— Та ні... — мляво сказав Редрік. — Просто час є, дай, гадаю, кави хоч поп’ю.

— Ну, я тебе надовго не затримаю, — сказав Дік і подивився на годинник. — Слухай, Реде, облиш ти свій дріб’язок, повертайся в Інститут. Ти ж знаєш, там тебе у будь-який момент візьмуть. Хочеш, знову до росіянина, прибув недавно?

Редрік похитав головою.

— Ні, — сказав він. — Другий Кирило на світ ще не народився... Та й нема що мені робити у вашому Інституті. У вас там тепер усе автоматика, роботи в Зону ходять, преміальні, треба розуміти, теж роботи отримують... А лаборантські гроші — мені їх навіть на тютюн не вистачить.

— Перестань, усе це можна було би влаштувати, — заперечив Нунан.

— А я не люблю, коли для мене влаштовують, — сказав Редрік. — Зроду я сам влаштовувався і надалі хочу сам.

— Гордий ти став, — промовив Нунан з осудом.

— Нічого я не гордий. Гроші я не люблю рахувати, от що.

— Ну що ж, твоя правда, — сказав Нунан розгублено. Він байдуже подивився на Редріків портфель на стільці поряд, потер пальцем срібну пластинку з вигравійованими на ній слов’янськими літерами. — Все правильно: гроші потрібні людині для того, щоб ніколи про них не думати... Кирило подарував? — запитав він, киваючи на портфель.

— У спадок дістався, — сказав Редрік. — Чого це тебе в «Борж-чі» не видно останнім часом?

— Припустимо, це тебе не видно, — заперечив Нунан. — Я там майже щодня обідаю, тут у «Метрополі» за кожну котлету так луплять... Слухай, — сказав він раптом, — а як у тебе зараз із грішми?

— Позичити в мене хочеш? — запитав Редрік.

— Ні, навпаки.