Розділ VIII СПОКУТА МАДАМ ДЕ КУЛЕВЕН

— Ви мадам де Кулевен? — спитав Блад по-французьки. Цього разу він не повинен помилитись.

Жінка кивнула головою.

— Так, так. — Вона говорила нетерплячим тоном, але в її очах застиг страх. — Хто ви такий? Чому ви мене питаєте про це? — Вона тупнула ніжкою. — Де дон Хуан?

Капітан Блад знав, що, як правило, правда — найкоротший шлях, і він став на нього. Тицьнувши великим пальцем через плече, він промовив:

— Я тільки що викинув його через оце вікно.

Вона ошелешено дивилась на спокійно-холодного чоловіка перед собою й відчувала в усій його постаті таку жорстоку суворість, що не могла не повірити його словам.

Раптом вона закричала. Та цей крик не тільки не стривожив Блада, він навіть не розчулив його. Блад озвався знов, і, скоряючись нестерпно пронизливому погляду його очей, гострих, як вістря шпаги, вона стихла й почала слухати.

— Ви, мабуть, гадаєте, що я — один з приятелів дона Хуана. Можливо, навіть вважаєте, що я вбив його, поласившись на цінну здобич, яку дон Хуан захопив для себе сьогодні в Бас-Тері. Але ви помиляєтесь. Обдурений, як і всі інші, комедією, ніби вас силоміць доставлено на корабель, я повірив, що ви — нещасна жертва розпусника й сластолюбця, і пожалів вас. Щоб урятувати вас від жахливої долі, я вбив його. А тепер, — додав він з гірким усміхом, — я бачу, що вас зовсім не треба було рятувати, що я перешкодив здійсненню ваших бажань не менше, ніж здійсненню бажань дона Хуана. Ось що буває, коли людина бере на себе роль Провидіння.

— Ви вбили його! — вигукнула жінка. Бліда, мов крейда, вона похитнулась. Здавалось, вона ось-ось знепритомніє. — Ви вбили його! Вбили! О боже, боже! Ви вбили мого Хуана! — Вона тупо проказувала ці слова, неначе силкувалася зрозуміти те, що ніяк не вкладалось у її свідомості. Та раптом вона немов сказилася. — Тварюко! Вбивце! — заверещала вона. — Ви за це заплатите! Я підніму всіх на кораблі! Бачить бог, ви відповісте за це!

Кинувшись до дверей капітанської каюти, вона затарабанила по них кулаками, потім ухопилась була за ключ, але тут до неї підскочив Блад. Вона пручалась, мов дика кішка, силкуючись вирватися з його рук, і весь час кричала на ґвалт. Нарешті він відірвав її від дверей, повернув і відштовхнув від себе. Потім поклав ключ у кишеню й теж відійшов від дверей.

Жінка лежала на підлозі там, куди він її кинув, і пронизливо кричала, щоб зчинити на кораблі тривогу. Капітан Блад холодно спостерігав її.

— Ну-ну, потренуйте свої легені, крихітко, — насмішкувато мовив він. — Вам це піде на користь, а мені не зашкодить.

Він сів, чекаючи, поки вона знесилиться й угамується. Але його слова вже заспокоїли її. В її круглих від жаху очах застигло німе запитання. Відповідаючи на нього, Блад невесело всміхнувся.

— Жодна людина на борту цього корабля й пальцем не кивне, щоб урятувати вас, навіть не зверне уваги на ваш крик, для них він — не більше, ніж розвага. Такі вони, поплічники дона Хуана де ля Фуенте.

Приголомшений вигляд жінки показав йому, що вона добре його зрозуміла. Він кивнув головою, й губи його скривились у ледь помітній посмішці, від якої в грудях у неї аж похололо.

— Так-так, мадам. Справи стоять саме таким чином. Вам краще заспокоїтись і тверезо обміркувати своє становище.

Вона підвелася з підлоги, важко сперлась на стіл і втупилася в нього поглядом, в якому горіла лють і ненависть.

— Якщо вони не прийдуть сюди сьогодні вночі, то напевно прийдуть завтра вранці. Раніше чи пізніше вони мусять прийти. І хоч хто б ви не були, вам доведеться дуже скрутно, коли вони прийдуть.

— Вам також доведеться скрутно, — мовив Блад.

— Мені? Не я вбила капітана.