Розділ VIII СПОКУТА МАДАМ ДЕ КУЛЕВЕН

— Я:., я… я щось не пам'ятаю… — Тут він відірвався від перебірки і хитнувся вперед. — Тисяча чортів! Я… я хочу ще випити!

— Ану гайда в ліжко! В ліжко! — вигукнув дон Хуан.

— В ліжко? Ав…. авжеж у ліжко. Куди ж… Іще? Га? Але спочатку… кухоль вина.

Він добрався до столу. Тоді, хитаючись, неначе його щось штовхало зсередини, зробив ще кілька кроків і зупинився якраз навпроти іспанця, який сердито й зневажливо дивився на нього своїми оксамитовими очима. Блад знайшов келих і глек — важкий, інкрустований емаллю срібний глек з двома ручками на довгій шийці, що нагадував формою амфору, — налив собі вина, випив, поставив келих на стіл, похитнувся й простягнув праву руку вперед, ніби для того, щоб утримати рівновагу. При цьому його рука, шукаючи опори, опустилась на шийку срібного глека.

Дон Хуан, який весь час нетерпляче й зверхньо стежив за капітаном Бладом, можливо, і встиг в якусь частку секунди вловити, як з обличчя гостя зник вираз байдужої бездумності, а блакитні очі, холодні й жорстокі, мов сапфіри, блиснули з-під чорних брів. Та наступної миті, перш ніж мозок дона Хуана встиг усвідомити те, що вловив погляд, срібний глек з неймовірною силою впав на його чоло, і капітан «Естремадури» перестав будь-що відчувати.

Капітан Блад, в ході чи на обличчі якого тепер не було й сліду сп'яніння, швидко обійшов круг столу й опустився на одне коліно біля чоловіка, що впав під його ударом. Дон Хуан непорушно лежав на барвистому східному килимі, його вродливе обличчя набрало землисто-блідого відтінку, між напівзаплющеними очима з рани на лобі цебеніла кров. Капітан Блад роздивлявся на справу своїх рук без жалю й каяття. Адже удар, завданий так зненацька, пояснювався не страхом Блада за себе, а страхом за безпорадну жінку, яка сиділа в каюті з лівого борту. Через неї він не міг ризикувати, не міг дозволити дону Хуану зчинити тривогу. Хоч як би там було, цей жорстокий, безсердечний розпусник не заслуговував на те, щоб з ним поводилися чесно.

Капітан Блад рвучко підвівся, потім нахилився і схопив іспанця під пахви. Піднявши обважнілий тулуб дона Хуана, він потягнув його по килиму до кормового вікна, за яким пропливала тепла фіолетова тропічна ніч. Взявши дона Хуана на руки, Блад виліз на скриню. На якусь мить він поклав свій важкий вантаж на підвіконня, потім штовхнув його вперед і, вхопившись за пілерс, перехилився далеко вперед, щоб простежити, як падатиме тіло.

Сплеск за кормою потонув у дзюркотінні води вздовж бортів корабля. На мить, коли тіло торкнулося блискучої поверхні моря, його обриси чітко вирізнилися темною плямою і зразу ж зникли. Бульбашки, що світилися, фосфоресціюючи, піднялися і лопнули в ясному струмені за кормою, потім усе знову стало таким, як і було.

Капітан Блад все ще стояв, перехилившись далеко вперед, і дивився вниз, коли позад нього в каюті почувся голос, від якого він аж здригнувся. Він рвучко випростався й насторожився, але не обернувся. Вірніше, він уже почав був повертатись, але завмер, все ще тримаючись за пілерс і, як і перше, стоячи спиною до каюти.

Голос, який почув капітан Блад, належав жінці. Звучав він ніжно, м'яко, заклично, а слова були французькі:

— Хуане! Хуане! Де ж ти? Що ти там робиш? Я чекаю тебе, Хуане!

Здивування капітана Блада поступилось місцем роздумам, і він стояв на місці, чекаючи подальших слів, які допомогли б йому бодай що-небудь зрозуміти. Голос почувся знову, цього разу в ньому пролунала наполегливість:

— Хуане! Ти мене чуєш, Хуане?

Капітан Блад швидко обернувся й побачив біля відчинених дверей каюти високу, вродливу жінку років двадцяти п'яти. Вона була напіводягнута, і її розпущене волосся золотою хвилею розсипалось по білих плечах. Блад уявляв собі цю жінку охопленою жахом, безпорадною, можливо, зв'язаною в каюті, де цей іспанський ґвалтівник замкнув її. Саме через цю уявну картину, нестерпну для його лицарської натури, він і зробив те, що зробив. І ось нещасна бранка стояла перед ним, і вона була не тільки вільна, вона не тільки з власної волі вийшла з каюти, але ще й кликала до себе дона Хуана таким голосом, яким кличуть тільки коханого.

Капітана Блада пойняв жах. Жах від думки про свій вчинок, про ту страшну криваву помилку, якої він допустився, поспішивши, мов мандрівний лицар, перебрати на себе роль провидіння.

А потім у його душі виник ще більший жах, перед яким перший просто збляк: жах перед цією жінкою, яку він раптом збагнув. Цей страхітливий напад на Бас-Тер було здійснено лише для того, щоб приховати її втечу з коханим і, очевидно, за її бажанням. А все інше — насильницьке перенесення на борт корабля, ув'язнення в каюті — було всього-на-всього частиною огидної комедії, яку вона розіграла — розіграла на тлі пожеж, насильств і вбивств, до яких вона залишилась настільки бездушно глухою, що могла тепер пестливо спокійно вимовляти ім'я свого коханого.

І заради цієї фурії, що незворушно йшла через кров і трупи сотень людей до задоволення своїх бажань, він забруднив руки! Його лицарський подвиг перетворювався на ганьбу.

Він аж здригнувся, дивлячись на цю жінку, а вона, раптом побачивши перед собою його суворе горбоносе обличчя й блакитні, мов крига, очі, що належали явно не дону Хуану, ойкнула й відсахнулась назад, щільніше загортаючи на пишних грудях тонку шовкову сорочку.

— А ви хто такий? — вимогливо спитала жінка. — Де дон Хуан?

Блад зіскочив із скрині на підлогу. У виразі його обличчя з'явилось щось недобре, від чого її здивування змінилось тривожним передчуттям лиха.