Розділ VI ЗОЛОТО САНТА-МАРІЇ

Бразо Лярго, мідно-червоне обличчя якого аж сяяло — від задоволення, подався збирати своїх носіїв і наступного ранку привів їх у табір — п'ятдесят дужих індіанців. Пірати вже налаштувались у дорогу. Вони поділилися на три загони, кожен відповідно під командою Вольверстона, Ібервіля — він скинув з себе мережива та різні цяцьки й надів шкіряний мисливський одяг на Хагторпа.

В такому порядку вони й вирушили в похід. Попереду йшли індіанці й несли важку частину спорядження: намети, шість мідних малих гармат, залізні ящики для запалювальних ядер, добрячий запас харчів — коржів та сушеного черепашачого м'яса — і скриню з ліками. З палуб кораблів прощально проспівала сурми, Піт, який залишився на флотилії за головного, просто з пустощів дав гарматний салют, і шукачів пригод поглинули джунглі.

Через десять днів, подолавши відстань у сто шістдесят миль, загони стали табором зовсім близько від мети свого походу.

Перша половина подорожі виявилась найгіршою, коли протягом шести днів піратам довелось долати високі стрімкі гори, то видираючись майже прямовисно вгору, то спускаючись також майже прямовисно вниз. На сьомий день загони зупинились на перепочинок у великому індіанському селі, в якому мешкав король чи головний касик дарієнських індіанців. Бразо Лярго сказав йому, куди йдуть пірати, і він прийняв їх уважно й шанобливо. Відбувся обмін подарунками: одна сторона подарувала ножі, ножиці й разки намиста, друга — банани й цукрову тростину. Діставши тут поповнення у вигляді кількох десятків індіанців, пірати рушили далі.

Другого дня загони досягли берегів річки Санта-Марія й повантажились у каное, що їх індіанці приготували цілу флотилію — близько сімдесяти штук. Але цей спосіб подорожування виявився спочатку не таким легким, як сподівались пірати. Весь перший і другий дні вони мусили раз у раз, не пропливши й відстані, на яку летить кинутий рукою камінь, вилазити з каное й перетягувати їх через мілини, підводні скелі чи стовбури дерев, що попадали впоперек течії. Та нарешті перешкод стало менше, потім річка поширшала й поглибшала, і індіанці, покидавши жердини, з допомогою яких вони правували своїми каное, взялись за гребки й весла.

Пливучи так, вони однієї ночі й наблизились до містечка Санта-Марія на відстань гарматного пострілу. Містечко стояло на березі на півмилі нижче закруту річки.

Пірати заходилися вивантажувати зброю, що була надійно поприв'язувана в каное до бортів, і гармати, а також ящики з пороховими зарядами до них і ящики з порохівницями, все добре обмащене воском. Потім, не розводячи багать, щоб не виказати своєї присутності, вони лягли відпочити на світанку.

Блад дуже сподівався захопити іспанців зненацька й оволодіти містечком раніш, ніж встигнуть організувати оборону, і здобути в такий спосіб безкровну перемогу. Проте на світанку ці сподівання розвіялись, мов дим, коли звіддалік з різних кінців містечка почулась мушкетна стрілянина й відчайдушний барабанний бій, повідомивши піратів про те, що їхнє наближення не залишилось непоміченим, як вони собі уявляли.

Волверстонові випала честь повести авангард. Сорок чоловік з його загону було озброєно запалювальними снарядами — циліндричними бляшанками, наповненими смолою і гарматним порохом, інші тягли гармати, якими командував Огл, гармаш з «Арабелли». Другим ішов загін Хагторпа, а Ібервіль із своїми людьми був ар'єргардом.

Вони швидко перейшли ліс, за яким починалася савана, і там, не далі як за чверть милі, побачили своє Ельдорадо.

Вигляд цього Ельдорадо вкрай розчарував їх. Це було не гарне іспанське місто, як воно їм уявлялось, а звичайнісіньке безладне скупчення одноповерхових дерев'яних будиночків, укритих очеретом і пальмовим листям, з церквою посередині й захищене фортом. Містечко існувало тільки для того, щоб до нього звозити золото, видобуте в сусідніх горах, і інших мешканців, крім солдатів гарнізону та рабів, що працювали на золотих копальнях, у ньому майже не було. Майже половину містечка прикривав глинобитний форт, обернений фронтом до річки й флангом до савани. Для кращого захисту від вороже настроєних дарієнтських індіанців містечко Санта-Марія було обгороджене міцним палісадом заввишки близько дванадцяти футів з численними бійницями для стрільби з мушкетів.

Барабани замовкли, але пірати, що спостерігали містечко з узлісся, перш ніж вийти на відкрите місце, виразно чули за палісадом людський рух. На бруствері форту стояв невеличкий гурт вояків у шоломах і панцирах. Над палісадом піднімалися вгору тоненькі струмочки диму, сповіщаючи про те, що іспанські мушкетери на своїх місцях і запалили ґноти.

Блад наказав висунути гармати вперед, вирішивши зробити пролом у палісаді ближче до північно-східного рогу, де штурмовій групі найменше дошкуляли б гармати форту. Відповідно до цього наказу Огл встановив свою батарею так, щоб клин лісу, який виступав у бік містечка, прикривав його зліва. Проте легкий східний бриз поніс дим гарматних ґнотів уперед, зрадивши присутність піратів, і іспанські мушкетери навмання заходилися стріляти в їхній бік. Кулі вже чавкотіли й поляскували серед гілля, коли Огл відкрив вогонь із своїх гармат. З короткої відстані зробити пролом у частоколі, що не міг захистити місто від такої зброї, було зовсім не важко. Іспанські солдати, керовані не дуже вправним командиром, кинулись до цього пролому, але нищівний залп розметував їх на всі боки, після чого Блад наказав Волверстонові атакувати:

— Запалювальні снаряди в авангард! Не збивайтеся докупи, коли будете біля палісаду, та нахиляйтесь нижче. Ну, щасти тобі, Неде! Вперед!

Вони кинулись в атаку й пробігли половину відстані по відкритій місцевості, поки іспанці спромоглися зосередити на них щільний мушкетний вогонь. Пірати ницьма попадали в невисоку траву й залягли, чекаючи, поки шалена стрілянина хоч трохи ущухне, а потім, перш ніж іспанці встигли перезарядити мушкети, схопились і знову помчали вперед. Тим часом Огл розвернув свої гармати праворуч і без будь-яких перешкод трощив містечко п'ятифунтовими ядрами на тому фланзі, де наступали пірати.

Семеро чоловік із загону Волверстона лишилось лежати на землі там, де вони були залягли, ще десяток зрізали кулі під час другої перебіжки, але Волверстон був уже біля пролому. Полетіли запалювальні снаряди, сіючи смерть і жах, і не встигли іспанці отямитись від розгубленості, викликаної цією зброєю, як страшні пірати з диким вереском вже вихопились із хмари диму й пилюки і зітнулися з ними врукопаш.

Та незважаючи) на це, командир іспанців, хоробрий, хоч і не дуже далекоглядний офіцер на ймення дон Домінго Фуентес, так вдало згуртував своїх людей, що в проломі з перемінним успіхом люта січа тривала ще з чверть години.

Та на світі не існувало таких солдатів, які б у бою, де все вирішувала холодна сталь, могли довго встояти перед загартованими, дужими й відчайдушними піратами. Люди Волверстона, до яких уже приєдналися головні сили під командою самого Блада, поступово, але безжально й невблаганно почали відтискати іспанців, що кричали й сипали прокльони.

Іспанці відступали все далі й далі, б'ючись із дикою люттю, посиленою відчаєм, і зазнаючи великих втрат, а тоді їхній бойовий порядок враз зруйнувався. Вони кинулись тікати, потім знову згуртувались у лави і, відбиваючись від своїх ворогів, сховались у форті, віддавши піратам містечко.

Засівши у форті з двома сотнями переляканих солдатів, що лишились живими з гарнізону в триста чоловік, дон Домінго Фуентес скликав військову раду і, викинувши прапор перемир'я, повідомив Блада про те, що згоден капітулювати із збереженням зброї.