Розділ II. Mitrailleur de Lyon

Після такого врочистого потрійного вшанування запалили величезне багаття. Й оком не змигнувши разом з обома колеґами дивився Жозеф Фуше, донедавна ще мавши на голові тонзуру, як від ослячого хвоста відрізали Євангеліє і жбурнули у вогонь, де в яскравому полум’ї з риз, требників, облаток і дерев’яних святих воно оберталось у дим. Потім, немов винагороджуючи за блюзнірську службу, того сірого на копитах напоїли зі священної чаші. Скінчивши таку нестерпучу гидоту, четверо якобінців знову взяли на плечі погруддя Шальє й занесли до церкви, де врочисто вмостили його на вівтарі замість потрощених зображень Сина Господнього.

А щоб пам’ять про таку врочистість зоставалася неминущою, через кілька днів випустили медаль. Але сьогодні її не знайти, очевидно, згодом герцоґ Отрантський їх усі поскуповував і знищив, так само як і книжки, що докладно описували цю величну звитягу його ультраякобін­ського й атеїстичного періоду. Він і сам усе добре пам’ятав. Але згодом його світлості, панові сенатору, міністрові най­хри­стияннішого короля надто було б уже прикро, якби хто ­інший міг пам’ятати чи пригадати ліонську відправу.

Хоч як огидно почав свій перший день у Ліоні Жозеф Фуше, проте вдавався лише до театру й сміховинного маска­раду, нічиєї крові ще не пролито. Та вже наступного дня консули невідлучно замкнулись у віддаленому будинку, а боронячись від непроханих, виставили навколо збройні пости — немов символічно взяли двері на штаби перед усякою ласкою, проханням і милосердям. Створили революційний трибунал, а про те, яку моторошну Варфоломіївську ніч готували народні королі Фуше й Коло, писалося в їхньому страшному листі до Конвенту: «Ми виконуємо, — писали обидва, — нашу місію з завзяттям, властивим справжнім республіканцям, і з тієї висоти, на яку підніс нас народ, ми не опустимось задля нікчемних інтересів кількох людей, що мають більшу або меншу провину. Ми відгородилися від усіх, щоб не марнувати часу й ні на кого не зважати. Перед нашими очима тільки Республіка, що звеліла дати науку, провчити так, щоб затямили скрізь. Ми чуємо тільки волання народу, який вимагає негайно і страхітливо помститися за кров патрі­отів, аби не довелося знову побачити, як вона ллється. Ми переконані: в цьому мерзенному місті невинні тільки ті, кого гнобили та ув’язнювали кати народу, ми нітрохи не віримо сльозам каяття. Нашої сили не ослабить ніщо. Громадяни, ми запевняємо вас, що вважатимемо милосердя за небезпечну слабкість, здатну за мить знову роздмухати злочинні сподівання, тоді як їх слід загасити геть. Виявити бодай комусь милосердя — значить, дати попуску всім злочинцям і зробити наше правосуддя нечинним. Руйнування надто вже забарне, республіканське нетерпіння вимагає швидких засобів: тільки вибухи та всепожерний вогонь виявлять усю силу народного гніву. Воля народу — не те, що воля тиранів, її стримувати не слід, нехай буде вона, мов буря».

І, за програмою, буря впала 4 грудня, невдовзі жахітною луною прогримівши над усією Францією. Рано-вранці з тюрми вивели шістдесят зв’язаних по двоє молодих арештантів. Але не потягли до ґільйотини, що, за словами Фуше, «працювала повільно», а вивели на Бротійські луки по той бік Рони. Про свою долю жертви здогадались, побачивши абияк викопані одна біля одної дві канави, а гармати за десять кроків від них вказали на метод масової бойні. Безборонних збили докупи й позв’язували, обернувши на ревучу, тремтячу й стогнучу грудку людського відчаю, що марно боронилась і борсалась. Звучить команда — із тієї вбивчої відстані, з жерел, до яких, здавалося, й віддих долинав, на людей, заціпенілих від жаху, вилітає картеч. Щоправда, не всі жертви загинули від першого зал­пу, декому тільки руку або ногу відірвало, іншим вирвало нутрощі, а хто, припадком, навіть поранений не був. Та поки кров широким булькотливим струмком ще стікала в могили, за другою командою на решту ще живих жертв помчали вершники з шаблями та пістолетами, рубали кожного, хто стогнав і зойкав, стріляли в людську отару, що, не мавши як утекти, здригалась і сіпалася, аж поки стихло останнє харчання. Винагородою за вбивство катам став одяг і взуття, стягнені з шістдесяти ще теплих трупів, перше ніж їх, голих і посічених, абияк поприкопувано.

То був перший зі славетних розстрілів Жозефа Фуше, згодом міністра найхристияннішого короля, і наступного дня про те з гордощами ознаймила полум’яна прокламація: «Виконуючи доручену місію, народні представники не знатимуть ніякого жалю; у їхні руки народ дав громовиці своєї помсти, і вони тільки тоді їх випустять, коли згинуть усі вороги свободи. Вони сміливо переступлять через довгі ряди могил зі змовниками, щоб на руїнах постало щастя нації та оновився світ». І таки того самого дня ота згубна «сміливість» знову була підтверджена вбивствами з гармат на Бротійських луках, цього разу на показнішому, численнішому гурті. На бойню пригнано вже двісті десять голів людської худоби, скрутивши їм ззаду руки й забивши за кілька хвилин рубаним свинцем картечі й залпами піхоти. Процедура була така сама, але цього разу різникам дали полегшу — відібрали в них надокучливу роботу, й після звитяжних убивств вони вже не мусили бути ще й грабарями своїх жертв. Навіщо тим паскудам грабарі? Ноги жертв ще шкрябали й рили землю, а кати вже здирали скривавлені черевики, а потім жбурнули оголені тіла, які часто ще й сіпались, у текучу могилу Рони.

Та навіть на це моторошне жахіття, від якого здригнулася вся країна й світова історія, Жозеф Фуше накладає заспокійливу вдяганку з урочистих фраз. Те, що Рону загиджено роздягненим трупом, він вихваляє як політичний здобуток, бо, пливучи аж до Тулона, забиті будуть відчутним знаком невблаганної і страхітливої республіканської помсти. «Треба, — пише він, — щоб вкинуті до Рони закривавлені трупи пливли вздовж берегів за течією аж до гирла, до безчесного Тулона, щоб навіяти жах полохливим і жорстоким англійцям, які б навіч побачили всемогутність народу». Справді, в Ліоні така наочність уже й непотрібна, там іде страта за стратою, гекатомба за гекатомбою. Здобуття Тулона Фуше вітає «сльозами радості» й додає, що на честь свята «під рушничні жерла поставив двісті заколотників». Марний будь-який заклик до милосердя. Двох жінок, що надто вже ревно благали кривавий трибунал про волю для своїх чоловіків, прив’язали біля ґільйотини; ніхто й близько не міг підступити до будинку народних депутатів і просити пощади. Але що несамовитіше тріщать рушниці, то грізніші слова проконсула. «Так, нам не бракне відваги визнати, що ми пролили чимало нечистої крові, проте тільки з людяності та обов’язку... Каральну громовицю, яку ви вклали нам до рук, триматимемо, поки воля ваша. І аж доти простуватимемо вперед, без спочину б’ючи ворогів, поки цілковито, страшно і швидко винищимо їх».

І тисяча шістсот страт за кілька тижнів показали, що цього разу, як виняток, Фуше казав правду.

Заходившись коло тієї бойні й натхненно звітуючи про неї, Жозеф Фуше і його колеґа не забули й про друге згубне доручення Конвенту, яке мали виконати в Ліоні. Вже першого дня вони поскаржились до Парижа, що за їхнього попередника визначене декретом руйнування міста відбувалося «дуже повільно», — «а тепер міни прискорять руйнівну роботу, вже взялися до діла сапери, й за два дні Белькурові будівлі будуть висаджені в повітря». Як найгарніші, ті уславлені фасади, що їх за Людовіка XIV збудував учень Мансара, були приречені першими. Мешканців тих будинків брутально вигнано на вулицю, і за кілька тижнів сотні безробітних чоловіків та жінок безглуздо й дощенту зруйнували пишні архітектурні витвори. В нещасному місті тільки й чулися стогони та зітхання, гарматні постріли й гуркіт обвалених стін. Комітет «de justice» винищував людей, комітет «de démolition» — будинки, а комітет «des substances»[14] нещадно реквізував життєві засоби, матеріали й цінності. Від підвалу до горища обнишпорювано кожен будинок, шукаючи причаєних людей і сховані скарби; двоє чоловіків, Фуше та Коло, повсюди насаджували терор, а самі, невидні й невсипущі, ховались у своїй кам’яниці під охороною варти. Вже найкращі палаци зруйновано, в’язниці, хоч у них без упину напихали нових арештантів, наполовину спорожніли, крамниці виметено, тисячі людей зросили кров’ю Бротійські луки — аж нарешті двоє сміливих громадян зважились (а тут і головою можна було накласти!) мерщій податися до Парижа й благати Конвент, щоб той не дав стерти з лиця землі все місто. Зрозуміло, текст їхньої супліки був дуже обережний, ба навіть запобігливий, і починався з похвали та уславлення геростратівського декрету, «написаного немов самим генієм Римського сенату». Але далі посланці благали про «ласку до покаянних грішників, до слабких, що схибнулися, і — наберімося сміливості сказати — до тих, що й зовсім невинні».

Але проконсули вчасно дізналися про таємне звинувачення, і з кур’єрською поштою до Парижа помчав красномовніший Коло д’Ербуа, щоб негайно відбити удар. Наступного дня він набрався зухвальства і в Конвенті та серед якобінців, замість виправдовуватись, нахвалявся масовими стратами як новою формою «гуманності». «Ми хотіли, — казав він, — щоб народ не потерпав від жахливого видовиська багатьох послідовних страт; через те комісари ухвалили вбивати всіх зрадників і засуджених в один день, породивши цим прагненням справжнє розчулення (véritable sensibilité)»; у якобінців Коло ще палкіше вихваляє нову «гуманну» систему: «Авжеж, нам закидають, що ми одним залпом покінчили з двома сотнями засуджених, а хіба ви не знаєте, що це робилося з жалю? Коли ґільйотинують двадцятьох, то останній з них умирає двадцять разів, а тут двадцятеро зрадників гине воднораз». І справді, ці зужиті фрази, похапцем витягнені з кривавого каламаря революційного жарґону, справили враження. Конвент і якобінці схвально приймають пояснення Коло, цим самим даючи проконсулам патент на дальші екзекуції. Того ж дня Париж святкує похорон Шальє в Пантеоні — честь, виявлена доти тільки Жанові Жакові Руссо та Маратові, — а його полюбовниці, як і Маратовій, призначають пенсію. Мученика привселюдно проголошено національним святим, а всі насильства Фуше й Коло визнано за праведну помсту.

І все-таки відтоді обидва почуваються вже незатишно, загрозливе становище в Конвенті, його хитання між Дантоном і Робесп’єром, поміркованістю й терором вимагали щонайбільшої обережності. Отож вони вирішили поділити ролі: Коло д’Ербуа залишався в Парижі, щоб приглядатися до настроїв у комітетах і в Конвенті, щоб гарячим і грубим словом першому відбити будь-який можливий закид, а дальші страти припали на долю «завзяття» Фуше. Для нас багато важить, що протягом певного часу Жозеф Фуше був необмеженим самовладцею, бо згодом він спритно намагався зіпхнути всі насильства на свого щиросердого колеґу. Та факти засвідчують: і тоді, коли він урядував сам-один, покоси смерті були не меншими. За день розстрілювано п’ятдесят чотири, шістдесят, сто чоловік — хоч Коло й не було, — обвалено міські мури, підпалено будинки, спорожнено стратами в’язниці, а Жозеф Фуше й далі аж реве, приправляючи власні дії хвальковитими кривавими словами: «Народ схвалює і вітає вироки трибуналу, що дбають про його спокій, наганяючи страх самим злочинцям. Помиляється, хто гадає, ніби ми колись хоч когось ушанували помилуванням: такого ми не зробили ні разу!»

Аж раптом — що сталося? — Фуше змінює тон. Тонким нюхом він здалеку зачуває, що вітер у Конвенті от-от повернеться, до нього вже не докочується відлуння дзвінких екзекуційних фанфар. Його друзі-якобінці, такі ж атеїсти, як і він, — Ебер, Шомет, Ронсен, — чомусь раптом, і то назавжди, замовкли, їх усіх зненацька вхопила за горлянку безжальна Робесп’єрова рука. Завжди спритно маневруючи між нещадністю й жалісливістю, всіма засобами пробиваючи шлях то вліво, то вправо, цей тигр-мораліст несподівано накидається з засідки на ультрарадикалів. Він виманив Кар’єра, що в Нанті не менш радикально топив, ніж Фуше в Ліоні розстрілював, до Парижа — звітувати перед Національними зборами. У Страсбурзі через свого поплічника Сен-Жюста затяг на ґільйотину несамовитого Євлогія Шнайдера, прилюдно назвав дурницями і скасував у Парижі атеїстичні народні вистави, що їх запровадив Фуше в провінції та Ліоні. Як і завжди, стривожені й перелякані депутати роблять усе, досить Робесп’єрові кивнути.

Давній страх опановує Фуше: опинитися не з більші­стю. Терористів повалено — навіщо й далі бути терори­стом? Ліпше негайно перекинутись до поміркованих, до Дантона й Демулена, що вимагали тепер «трибуналу милосердя»; слід негайно розгорнути плаща для свіжого вітру. 6 лютого Фуше раптом наказує припинити розстріли, і тільки гільйотина (на яку він колись нарікав у памфлетах, що вона повільно працює) ледь-ледь порається далі: дві, щонайбільше три голови за день — сута дрібниця, як порівняти з давнішими національними святами на Бротійських луках. Миттю звертає він тепер усе своє завзяття супроти радикалів, проти упорядників своїх свят і виконавців своїх наказів, революційний Савл перекидається раптом у гуманного Павла. Фуше простісінько переходить на протилежний бік, друзів Шальє називає «збориськом анархістів і заколотників», швидесенько розпускає десяток-другий революційних комітетів. І тут сталося щось вельми незвичайне: зацькована, до смерті перелякана ліонська людність у герої розстрілів Фуше зненацька побачила свого рятівника. А ліонські революціонери знов один за одним посилали гнівні листи, звинувачуючи Фуше в млявості, зрадах і «утисках патріотів».

Саме в таких сміливих змінах, у зухвалих переходах серед білого дня до іншого табору, у втечах до переможця й полягають воєнні хитрощі Фуше. Тільки завдяки цьому вирятовує він власне життя. Він грав на обидва боки. Якби в Парижі його звинуватили в надмірному милосерді, він міг би показати тисячі могил і зруйновані ліонські фасади. Якби ж його звинуватили в убивствах, міг би послатися на скарги якобінців, що закидали йому «модерантизм» — завелику поміркованість. Він міг — це вже звідки вітер повіє — з правої кишені витягти посвідку про нещадність, а з лівої — про людяність, міг однаково виступати і катом, і рятівником міста Ліона. І справді, отакими хитрими шулерськими фокусами йому пощастило згодом усю відповідальність за вбивства почепити на шию своєму щиросердому й простакуватому приятелеві Коло д’Ербуа. Але йому вдалось одурити тільки нащадків: у Парижі невблаганно чатує Робесп’єр, ворог, який не може подарувати Фуше, що той випхав з Ліона його власну людину — Кутона. Двоязикого Фуше він знає ще з Конвенту і з неослабною пильні­стю стежить за всіма його переходами й перетвореннями, коли той тепер квапливо ховається від бурі. Робесп’єрова недовіра має залізні пазурі: з них не видирається ніхто. 12 жерміналя Робесп’єр примусив Комітет громадського порятунку відправити Фуше погрозливий декрет з наказом негайно прибути до Парижа і звітувати про ліонські події. Той, хто три місяці очолював невблаганний суд, тепер сам іде до трибуналу.

До трибуналу, а за що? За те, що він за три місяці вбив дві тисячі французів? Здавалося, за те, що й Кар’єр та решта катів народу. Та аж тепер усі дізналися про політичну геніальність останнього приголомшливого перетворення Фуше: ні, він має відповідати за утиски радикальної «Société populaire»[15], за переслідування якобінських патріотів. «Mitrailleur de Lyon», того, що стратив дві тисячі жертв, звинувачують — незабутній історичний фарс! — у найшляхетнішому злочині, який тільки знає людство: в надмірній людяності.