Розділ «Оповідання»

— Господи,— сказала вона,— я не можу повірити. Це неправда.

— Ні, правда,— сказав я,— правда. Ти тоді одержала мою листівку?

— Ні,— сказала вона,— яку листівку?

— Коли я попав у полон, нам дозволили написати додому листівку.

— Ні,— сказала вона,— я вже вісім місяців нічого про тебе не знаю.

— Ці свині,— сказав я,— ці прокляті свині... Ох, скажи мені ще тільки, де цей Кершенбах.

— Я...— Вона так плакала, що вже не могла говорити, я чув, як вона хлипала й ковтала сльози, поки нарешті прошепотіла: —...на вокзалі в Бонні... я приїду по тебе.

Потім я вже не чув її, незнайомий голос сказав щось по-англійському, змісту я не зрозумів.

Гретхен піднесла трубку собі до вуха, якусь мить послухала, похитала головою й знов поклала. Я подивився на неї і зрозумів, що вже не можу пропонувати їй мило. Не міг я й сказати «дякую», це слово здалося мені безглуздим. Я безпорадно розвів руками й вийшов.

Я йшов на вокзал, і в мене у вухах бринів жіночий голос, у якому ніколи не лунав заклик до шлюбу.

Самовільна відлучка

Переклала Євгенія Лозинська

I

Перш ніж приступити до самої суті, до внутрішньої пружини цієї повісті (пружину тут слід розуміти як у годинниковому механізмі),— до родини Бехтольдів, у яку я ввійшов 22 вересня 1938 року, о п'ятій годині пополудні, маючи вже двадцять один рік, я хотів би дати деякі роз'яснення щодо своєї особи, твердо сподіваючись, що їх і зрозуміють не так як слід, і сприймуть з недовірою. Багато що дає підстави гадати, що настав нарешті час розкрити принаймні деякі таємниці, яким я завдячую хвацькою поставою, здоровим духом у здоровому тілі (здоров'я його не завжди бездоганне), а також дисципліною і непохитністю, за яку дорікають мені друзі й хвалять мене вороги,— ті якості, що можуть зміцнити дух нашого безстороннього, незаангажованого сучасника в ці часи, що вимагають від усіх нас витривалості В (тут кожен читач може вписати, мов у заздалегідь надрукований бланк анкети, те, що йому в дану мить видаватиметься найдоречнішим) —«обороні», «наступі», «стані бойової готовності», витривалості НА — службі Футбольного комітету, Католицької ліги, Спілки мандрівних підмайстрів, НАТО, СЕАТО, Варшавського пакту, Сходу й Заходу, Сходу або Заходу. Кожен читач може навіть дозволити собі єретичну думку, що на компасі є ще й такі напрями, як північ і південь; але тут можна вдаватись і до так званих абстрактних понять: у вірі, безвір'ї, надії, розпачі,— і якщо комусь такому, хто відчуває себе цілком позбавленим провідної ідеї, або ж, кому бракує конкретних чи абстрактних понять, то я рекомендую йому вдатися до по змозі повнішої, багатотомної енциклопедії, де він може вибрати собі щось між «Ахеном» і «Ящуром»...

Коли я не зачіпаю тут ні лагідної церкви віруючих, ні суворої церкви невіруючих, то зовсім не з обережності, а просто зі страху, що мене знов можуть призвати на службу. Слова «служба», «служити» («Я на службі», «Мені треба на службу», «Я служу») завжди навіювали мені страх.

Все життя, а надто після того 22 вересня 1938 року, коли я ніби вдруге народився, моєю метою було стати непридатним до служби. Я так і не досяг цієї мети, хоч кілька разів був уже недалеко від неї. Весь час я був готовий не тільки ковтати таблетки, терпіти уколи, вдавати з себе божевільного (це в мене виходило найгірше), я навіть дозволив людям, яких не вважав своїми ворогами, але які мали причину вважати мене своїм ворогом, прострелити мені праву ногу й загнати в ліву долоню соснову скіпку (правда, не безпосередньо, а за допомогою міцного німецького залізничного вагона, разом з яким я злетів у повітря), дозволив навіть стріляти собі в голову і прострелити суглоб на стегні; та ні дизентерія, ні малярія, ні звичайний пронос, ні ністагм, ні невралгія, ні мігрень (хвороба Меньєра), ні мікоз — ніщо не допомогло мені досягнути мети. Лікарі знов і знов визнавали мене придатним до служби. По-справжньому спробував визнати мене непридатним лиш один лікар; найкраще, що вийшло з цього, було десятиденне службове відрядження зі службовою перепусткою, службовими талонами на харчування, службовими талонами на готель до Парижа, Руана, Орлеана, Ам'єна, Аббевілля. Один симпатичний лікар-окуліст (ністагм) улаштував мені цю подорож; у згаданих містах я мав за довгим списком скупити для нього повну збірку творів Фредеріка Шопена: лікар признавав, що Шопен для нього — мов абсент для ранніх символістів. Він був не лихий, тільки сумний і розчарований, що я не розшукав усіх вальсів, саме вальсів, а найбільш йому було прикро, що не було вальсу № 9 As-dur. Мені не допомогло й те, що я нашвидку зліпив собі якусь поверхову соціологічну теорію: мовляв, цей меланхолійний вальс — велика коштовність для всіх навчених бренькати на піаніно жінок в усіх містах і містечках, його це не втішило, а коли я запропонував йому відрядити мене до неокупованої зони Франції, ще й докладно пояснив, що в Марселі, Тулузі, Тулоні напевне не панує та задушлива тилова атмосфера, через яку вальс № 9 As-dur став дефіцитними ліками,— він тільки хитро всміхнувся й сказав: «Ти ба, чого ви захотіли!» Мабуть, він мав на увазі, що там я легко можу дезертирувати, й хотів цьому перешкодити, але напевне не тому, що не бажав мені добра (ми з ним цілими ночами грали в шахи, цілими ночами розмовляли про дезертирство, і він цілими ночами грав мені Шопена), а скоріше тому, що хотів уберегти мене від нерозважних учинків. Присягаюсь, що я, попавши туди, не дезертирував би — виключно тому, що вдома мене чекала любляча жінка, а згодом жінка й дитина, а ще згодом — сама дитина. В усякому разі, він занедбав свої зусилля культивувати мій ністагм, а ще через кілька днів зіпхнув мене як «цікавий з наукового погляду випадок» — цей термін я вважаю найпідлішою формою зради з його боку — консультантові-офтальмологові групи армій «Захід», чиє пишне плетиво на погонах так само пригнічувало мене, як і той науковий авторитет, що променів з нього. З помсти, як мені здається (він, певне, відчув мою антипатію), той два дні підряд вливав мені в очі якийсь паскудний настій, і я через це не міг ходити в кіно. Я бачив тільки на три-чотири метри — а в кіно я завжди любив сидіти позаду. Все, що було від мене далі як за три-чотири метри, здавалося викривленим і запнутим туманом, і я тинявся по Парижу, ніби Гензель, що загубив свою сестрицю Гретель. Мене не визнали непридатним до служби й відіслали до своєї частини з резолюцією: «Звільняється від стрільби». Мій начальник (чудове слово, аж тане на язиці!) умить знайшов мені заміну для стрільби, призначивши до роботи, що до певної міри вже була знайома мені. У старих кадрових солдатів для людей, що виконують цю роботу, є влучне позначення «г...нос». Я наводжу цей термнін не без вагання, тільки заради історичної правди та з пошани до будь-якого професіонального жаргону. Першого досвіду в цьому достойному фахові я набув ще за три роки перед тим, коли під час учбового окопування несподівано — бо доти в мене все виходило чудово — на команду «Лопату до ноги!» вдарив свого тодішнього начальника лопатою під коліно. Коли мене спитали, ким я був до армії, я наївно й легковажно відповів, як воно було насправді: «Студентом-філологом» — і тоді на підставі загальновідомої пошани німців до будь-якого виду й різновиду розумової роботи мене загнали на асенізаційне поприще, аби «зробити з мене людину».

Я ще пам'ятаю, як із старого відра, жердини, дроту та гвіздків змайструвати черпак, були мені відомі й фізичні та хімічні умови моєї роботи, і я кілька тижнів від сьомої години ранку до пів на першу, а потім з пів на другу до пів на шосту з відрами в обох руках ходив туди й сюди по довгому, що тяг лося понад шляхом, французькому селу поблизу Мер-ле-Бен і угноював рівненькі грядки батальйонного командира, що до армії був директором сільської школи і влаштував тут точну копію свого шкільного городу: капуста, цибуля, пір, морква, а чималий клапоть засадив кукурудзою («для моїх курочок»). Найприкрішою в цього командира була звичка вдавати з себе добрягу в позаслужбові години: він підходив до мене й намагався «порозмовляти зі мною». Щоб перешкодити цьому порушенню стилю — добряги-начальники завжди мене жахали — і зберегти свою гідність, а йому нагадати про його гідність, я мусив щоразу жертвувати цілим відром нечистот, виливши їх йому під ноги, але так, щоб йому не здавалось, ніби це сталося просто з моєї незграбності, хоча й не підкреслюючи надмірно свого наміру: адже мені йшлося тільки про те, щоб нагадати йому про різницю в чині. Особисто проти нього я нічого не мав: він був мені геть байдужий. Просто йшлося про принцип — займаючись таким ремеслом, обери зручну для тебе лінію поведінки. Принаймні мені завжди вдавалося тримати його на відстані, провівши між нами смугу з фекалій. А що в нього одного разу від огиди жовч розлилася (бо йому попало в обличчя кілька бризок), це не моя провина: таким вразливим капітанові запасу не годиться бути. Його коханка (вдома він, звичайно, не міг би дозволити собі таку розкіш, а тут її проводили по батальйонних списках як мобілізовану на службу посудницю) тішила його, граючи в спальні саме вальс № 9 As-dur, і я завжди підозрював її, та й досі підозрюю, що це вона поцупила в Аббевіллі у мене з-під носа ноти вальсу і тим розбила мої надії на ністагм. Теплими осінніми днями вона часом прогулювалась по селу, вся в ліловому, з батіжком у руці, бліда-бліда, справжнісінька пані Боварі на колабораціоністський лад, не так гуляща, як непутяща.

Тут хай терплячий читач передихне. Я не ухиляюсь від теми, а навпаки урочисто обіцяю: тема нечистот ще не зовсім вичерпана, а з Шопеном покінчено остаточно — принаймні з погляду якісного, бо кількісно, хоч би з композиційних міркувань, мені ще доведеться кілька разів удатись до нього. Але взагалі більше про це я не розводитимусь. Я з каяттям б'ю себе в груди — ті самі, що їхні зовнішні показники можна взнати в мого кравця, а от внутрішньо оцінити їх дуже важко. Я залюбки відрекомендувався б тут якимось простим і ясним визначенням службового типу, наприклад: політичні переконання — демократ; але чи пасуватиме воно тому, хто не захотів бути фамільярним з начальством і тримав його на відстані, хай навіть із допомогою нечистот? Або візьмімо ще одну графу: релігійна приналежність. Тут найлегше вдатися до котрогось із узвичаєних скорочень, вибір яких невеликий: єванг., єванг.-лютер., єванг-реформ., катол., рим.-кат., ст.-кат., ізр., іуд. тощо. Мені завжди було прикро, що релігії, над смислом яких їхні прихильники разом зі своїм оточенням билися дві, а то й шість тисяч років — чи принаймні чотири сторіччя, дозволяють звести себе до нікчемного скорочення, але якби я й захотів, то не зміг би скористатися жодним із них.

Я зараз розкрию перед вами одну свою ваду, майже природжену; ця вада завдала мені чимало прикрощів і викликала чимало непорозумінь. Мої батько й мати, люди не одної віри, так любили одне одного, що жодне не хотіло завдати іншому болю, встановивши остаточно моє віровизнання (тільки на похороні матері я довідався, що саме вона належала до євангелічної церкви). Вони виробили надзвичайно складну систему взаємних виявів поваги: по черзі ходили в неділю одне — до церкви св. Трійці на Фільценграбені, а друге — до церкви діви Марії в Ліскірхені; це був ніби вияв щонайбільшої віротерпимості, і найкращою оздобою його було те, що третьої неділі до церкви не йшло жодне. Правда, батько часто запевняв мене, що я християнин, бо мене охрестили, але основ християнської віри я не навчався ніколи. Хоча мені вже під п'ятдесят, я й досі блукаю потемки, а в податковому відділі вважаюсь атеїстом, бо не плачу церковного податку. Я залюбки став би євреєм, щоб позбутись отого прикрого прочерку в графі «віровизнання», але батько каже, що по його смерті, коли стане відомо, якої він був віри, мені доведеться вийти з іудейської громади, а це можуть витлумачити хибно. Отож у приватних розмовах я люблю називати себе «християнином майбутнього», і це накликає на мене несправедливу підозру, ніби я адвентист. З погляду віровизнання я, так би мовити, tabula rasa — чистий аркуш паперу, привід до розпачу, для атеїстів я — сіль в оці, для християн — «нез'ясований випадок», байдужий до віри, недозрілий, що надмірно шанує пам'ять покійної матері; а, як недавно сказав мені один слуга божий, «шана — це не богословська категорія». Шкода, бо інакше я міг би бути дуже побожною людиною. Не тільки про себе, а й про всіх згадуваних у цьому оповіданні я хотів би написати не у викінченій, послідовній формі, а на взірець отих альбомів «Розмалюй сам», які ми знаємо ще з нашого щасливого дитинства: такий альбом можна було купити за десять пфенігів (а в магазині стандартних цін за ті ж гроші навіть два). То були стандартні подарунки скупих і невинахідливих дядечків і тітусь, певних, що набір фарб із пензликом або кольорових олівців ти вже маєш. У тих альбомах були надруковані самі контури малюнків — лініями або навіть пунктиром, який треба було з'єднати лінією в контур. Навіть це з'єднання точок лишало якусь свободу творчості, а вже заповнювати контури фарбами можна було з повною свободою. Постать, у якій тільки по комірцю та тонзурі можна було розпізнати священика, ви могли убрати не лише в чорне, як звичайно ходять церковні служителі, а й у біле, червоне, коричневе чи лілове. А що нагорі сторінки ще лишалося місце для вільної творчості, то головний убір можна було намалювати який завгодно — від невеличкої шапочки до тіари. Можна було зробити з нього й рабина або начепити йому брижі, що перетворили б його в післяреформатського протестантського священика. А коли треба, береш енциклопедію, розгортаєш на статті «Церковне облачення» і тоді точно знаєш, що дати йому на шию, на голову, на ноги, (приміром, сандалі францисканця), щоб мати саме такого слугу божого, як тобі треба. Звичайно, можна було й не звертати уваги на скупі обриси пропонованого тобі «священика» і зобразити там селянина, пекаря або пивовара, а то й Цезаря, хіроманта чи блазня. Досить незграбно обведену суцільними та пунктирними лініями постать із компостером у руці можна було розмалювати фарбами як кондуктора в трамваї, поїзді чи автобусі, а коли хтось (проти цього не заперечувала й друкована інструкція) кількома вправними штрихами перетворював компостер у погаслу люльку або видовжував його в ковіньку, міг вийти музейний служитель, фабричний воротар або старий солдат, що браво марширує на зустріч ветеранів. Принаймні я завжди щедро користувався цією свободою змін і, жахаючи матір, завжди перетворював контурних кухарів на хірургів під час операції, роблячи з ополоника скальпель, а ковпаки ніби припліскував, розширюючи обличчя. З контурами жінок я поводився ще безцеремонніше: оскільки намалювати будь-які грати дуже легко, я їх усіх перетворював на черниць, а втім, батькові часом здавалось, ніби то одаліски в гаремі.

Кожен зрозумів: кілька готових штрихів, доповнених уміло розставленими точками пунктиру, дають куди більше свободи, ніж ота палко жадана абсолютна свобода творчості, коли все залежить від чиєїсь особистої уяви, а тій уяві, як відомо, здебільшого не спадає на думку нічого, і чистий аркуш навіює таку саму тугу, як нудна година перед зіпсованим телевізором. Я присвятив тут вимираючому мистецтву «Розмалюй сам» кілька прощальних слів і думок не тільки для того, щоб відвернути надто пильну увагу від власної особи. Відколи наші діти навчились малювати на чистому папері так, що хоч на виставку подавай, і в чотирнадцять років говорити про Кафку, деякі виставки картин дорослих, як і деякі їхні міркування про літературу, стали просто нестерпними. По-справжньому наївне ягнятко, яке до того ж уміє розгадувати усмішку авгурів, звичайно, ще до заклання зуміє розмістити свої нутрощі в цікавому й значущому порядку, а наковтавшись усіляких шпильок та голок, партійних і інших значків, підготувати належним чином вміст кишок; зате ягнятко, й не наївне, і не здатне тлумачити усмішки авгурів, показує свої нутрощі такими «як вони є насправді»: нікчемні кишки, по яких нізащо не провістиш майбутнього. Отож я пропоную кілька штрихів, кілька точок пунктиру, що їх читач може використати як основу для розмалювання тієї меморіальної каплиці, яку являє собою це оповідання; він може оздобити її в будь-якій техніці: фрески, сграфіто, мозаїки.