Розділ сьомий

У центрі управління порожньо, світло б’є десь згори, і я із жахом усвідомлюю, що далі тікати нікуди.

Ми добігаємо до куба, Аманда кричить:

— Нам доведеться сховатися всередині!

Я повертаюся, бачу, що перший чоловік вривається у відчинені броньовані двері, тримаючи у правиці пістолет чи електрошокер. По його пиці розмазана кров, мабуть, Раянова. Він зафіксовує на мені погляд, піднімає зброю, але я встигаю забігти за ріг куба.

Аманда штовхає двері, і коли в ангарі вмикається тривога, вона зникає всередині.

Я кидаюся за нею, мало не наступаючи їй на п’яти. Стрибаю через поріг прямо в куб.

Вона відштовхує мене з дороги, впирається плечем У Двері.

Я чую голоси й кроки, що наближаються.

Аманда старається щосили, і я теж з розгону навалююся на двері разом із нею.

Вони, мабуть, важать цілу тону.

Нарешті двері починають рухатися в протилежному напрямку.

На дверній рамі з’являються чиїсь пальці, але інерція працює на нашу користь.

Двері з грюкотом зачиняються, масивний засув стає на своє місце.

Тиша.

І непроникна пітьма. Темрява така глибока й суцільна, що голова йде обертом.

Я добираюся до найближчої стіни, кладу руки на метал, просто, щоб спертись на щось тверде, і намагаюсь усвідомити те, що я і справді перебуваю всередині цієї штуки.

— Вони зможуть прорватись у двері?

— Не думаю. Двері мають блокуватися на десять хвилин. Схоже на якийсь вбудований захист.

— Захист від чого?

— Хтозна. За тобою ж гналися? Ти насилу вискочив із халепи. Це ж ти його побудував. Здається, він таки працює.