Розділ п’ятий

— А що тобі підказує інтуїція?

Я попиваю ромашковий чай, насолоджуюсь тим, як хвиля тепла омиває моє горло.

— Ми проживаємо своє життя день за днем, і навіть не здогадуємося, що ми є частиною якоїсь більшої і загадковішої реальності, яку ми навіть уявити собі не можемо.

Вона бере мої руки у свої, і хоча це не та Даніела, яку я знаю, я не можу приховати, як божевільно я люблю цю жінку, навіть тут і зараз, сидячи в цьому ліжку, в цьому перевернутому світі.

Я дивлюся на неї, у ці іспанські очі, блискучі й пристрасні. Я ледве стримуюся, щоб не обійняти її.

— Тобі страшно? — питає вона.

Я згадую того чоловіка, який тримав мене на мушці. Ту лабораторію. Ту компанію, яка ганялася за мною по моєму особняку, намагаючись схопити мене. Я згадую того чоловіка, який курив цигарку під вікном моєї кімнати в готелі. На вершині всіх складових моєї ідентичності й цієї реальності, які не збігаються, десь там, за цими стінами, існують дуже реальні люди, які хочуть знайти мене.

Які раніше завдали мені болю, і, вочевидь, хочуть це зробити ще раз.

Раптом я тверезію від жахливої думки — а що, як вони вистежили мене тут? Чи не наразив я Даніелу на небезпеку?

Та ні.

Якщо вона не моя дружина, якщо вона всього лише була моєю дівчиною п’ятнадцять років тому, то кому треба було за нею слідкувати?

— Джейсоне? — знову питає вона. — Тобі страшно?

— Дуже.

Вона ніжно доторкається до мого обличчя, каже:

— Синці.

— Я навіть не знаю, звідки вони взялись.

— Розкажи мені про нього.

— Про кого?

— Про Чарлі.

— Тобі, мабуть, буде дивно це чути.