Розділ п’ятий

— Чесно кажучи, я не знаю, що це за психогенний препарат, а отже, я не можу сказати, як саме він може впливати на вашу нервову систему.

— То він і досі може на мене діяти?

— Знову ж таки, я не знаю його періоду напіввиведення чи за який час ваше тіло позбудеться його. Але я не здивуюсь, якщо ви й досі перебуваєте під впливом чого-небудь.

У пам’яті спливають події останньої ночі.

Я бачу, як голий іду під дулом пістолета в якійсь занедбаній будівлі.

Укол у шию.

В ногу.

Уривки дивної розмови з якимось чоловіком у масці гейші.

Кімната, завалена старими генераторами й залита місячним світлом.

І хоча думки про минулу ніч емоційно наповнені, як і личить реальним спогадам, вони більше нагадують сон або нічне жахіття.

Що зі мною робили в отій старій будівлі?

Спрінгер підсунула стілець і сіла біля мого ліжка. З такої відстані мені було видно ластовиння на її обличчі, наче до нього поприлипали бліді піщинки.

— Поговорімо про те, що ви сказали доктору Рендольфу. Він записав... — Вона зітхає. — Даруйте, почерк у нього жахливий. «Пацієнт заявляє: Це був мій будинок, але це був не мій будинок». До того ж ви сказали, що рани й синці на вашому обличчі з’явилися через те, що вас переслідували якісь люди, але на запитання про те, чому вони вас переслідували, ви не змогли відповісти. — Вона відірвала погляд від екрана. — Ви професор?

— Правильно.

— В...

— У коледжі Лейкмонта.

— Тут така справа, Джейсоне. За той час, поки ви спали, й опісля нам не вдалося знайти жодного сліду вашої дружини...

— Що значить — вам не вдалося знайти жодного її сліду?

— Її звуть Даніела Дессен, правильно?

— Так.