Розділ чотирнадцятий

Оце ми заспались.

Годинник на плиті показує 9:30, у вікно над раковиною мені видно, як крізь ялини й берези навскоси пробивається сонячне світло, утворюючи на лісовій підстилці озерця світла й тіні скільки сягає око.

Я виходжу в морозний ранок і ступаю з веранди.

За будинком земля полого спускається до краю озера.

Я іду до кінця засніженої пристані.

На кілька кроків од берега вода взялася тонкою кригою, але ще дуже рано, навіть після недавнього шторму, щоб замерзло все озеро.

Я змітаю сніг із лавки, сідаю і дивлюсь, як із-за сосон виповзає сонце.

Живлющий морозець. Бадьорить, як порція еспресо.

Над поверхнею води здіймається туман.

Я чую, позаду під чиїмись кроками скрипить сніг.

Озираюсь і бачу, як Даніела йде пристанню, ступаючи в мої сліди.

Вона несе два кухлі паруючої кави, на голові — чудово скуйовджена грива волосся, на плечі, як шаль, накинуто кілька ковдр.

Я дивлюсь, як вона наближається, й мені раптом спадає на думку, що це, схоже, наш із нею останній ранок разом. Завтра зранку я повертаюся в Чикаго. Сам.

Вона передає мені обидва кухлі, знімає одну ковдру й закутує мене в неї. Потім вона сідає на лавку, ми п’ємо каву й милуємось озером.

— Я завжди думав, що колись ми осядемо в такому ось місці.

— Я не знала, що ти хочеш переїхати у Вісконсин.

— Коли ми постаріємо. Підшукаємо будиночок, наведемо лад.

— Ти зможеш навести лад? — сміється вона. — Жартую. Я розумію, про що ти.

— Ми б могли тут жити влітку з онуками. А ти б собі малювала біля озера.

— А ти б що робив?