РОЗДІЛ II. ПРИДОРОЖНЯ СТАНЦІЯ

— Не знаю. Навряд.

— Може, нам слід повернутися? Піти назад і…

— Ні. Вороття немає.

— Це добре! — із запалом вигукнув Джейк.

Вони рушили далі. Їхній шлях перетнув дюну із затверділого піску, і, коли стрілець озирнувся, придорожня станція вже зникла з поля зору. Їх знову оточувала сама лише пустеля, і нічого, крім неї, не було.

Минуло три дні відтоді, як вони залишили придорожню станцію. Тепер обриси гір, що бовваніли перед очима, видавалися оманливо чіткими. Стрілець і Джейк бачили, як пустеля поступово переходить в уступчасте передгір’я. Перші оголені схили. Корінна порода з лиховісним тріумфом руйнівника випинається з-під верхнього шару землі. Трохи вище на короткому відрізку краєвид знову вирівнювався, і вперше за місяці, ба навіть роки, стрілець побачив справжню, живу зелень. Трава, карликові ялинки, а може, навіть верби — усе живилося талим снігом, що збігав із вершин. Понад зеленню знову починалося царство голих скель — хаотичне нагромадження колосів, що урочисто здіймалися до самих сліпучо-білих засніжених вершин. Лівіше скелі розділяла велетенська тріщина, спускаючись до невисоких вивітрених бескидів з піщанику, плоских гір та крутих схилів на дальньому краю гірського масиву. І вся ця далека перспектива майже весь час була оповита сизим серпанком дощової мжички. Вночі, перед сном, Джейк кілька хвилин зачаровано споглядав, як удалині грають шаблі блискавок — пурпурово-білі спалахи, що пронизували чистий нічний обрій.

Джейк добре переносив мандрівку. Він був витривалим. Більше того, для боротьби з виснаженням він, здавалося, спокійно використовував внутрішні резерви енергії — силу волі й рішучість, перед чим стрілець схилявся, не приховуючи захоплення. Хлопчик не надто багато розмовляв і не ставив питань — навіть про щелепу, яку стрілець задумливо крутив у руках, викурюючи вечірню цигарку. У нього склалося враження, що Джейкові дуже лестить, ба навіть додає натхнення стрільцеве товариство. І це непокоїло. Хлопчика поставили на його шляху (поки ти йдеш із хлопчиком, чоловік у чорному тримає твою душу в руках), і те, що він не обтяжував стрільця, відкривало похмурі перспективи.

На шляху регулярно траплялися симетричні залишки багать, які розкладав чоловік у чорному, і стрільцеві здалося, що тепер вони вже не такі давні, як раніше. Коли настала третя ніч їхньої подорожі, стрілець, поза всіляким сумнівом, побачив удалині, десь на першому узвишші передгір’я, спалах вогника від чергового багаття. Але тих великих радощів, того тріумфу, якого міг би сподіватися, не відчув. Бо згадалося одне з улюблених Кортових прислів’їв: «Стережися того, хто вдає із себе кульгавого».

Настав четвертий день відтоді, як залишилася позаду придорожня станція. Годині о другій Джейк похитнувся й мало не впав.

— Сядь, будь ласка, — сказав стрілець.

— Ні, все добре.

— Сідай.

Хлопчик покірно сів. Стрілець опустився навпочіпки, щоб на Джейка впала його тінь.

— Пий.

— Я не повинен, поки…

— Пий.

Хлопчик зробив три ковтки. Змочивши край попони, яка зараз стала набагато легшою, стрілець приклав вологу тканину до зап’ястків і чола малого, сухих і гарячих, наче його терзала лихоманка.

— Віднині ми завжди відпочиватимемо вдень о цій порі. П’ятнадцять хвилин. Може, поспиш?

— Ні, — знітившись, відповів хлопчик, і стрілець лагідно подивився на нього. Потім, ніби відсторонено, витяг із патронташа патрон і почав крутити його в пальцях. А Джейк зачаровано спостерігав.

— Як спритно! — із захватом сказав він.