РОЗДІЛ II. ПРИДОРОЖНЯ СТАНЦІЯ

Джейк сидів, зіщулившись, на розтрісканому щебенистому сланці серед двору стайні. Побачивши стрільця, він аж скрикнув, відступив на крок-другий назад, а потім, плачучи, побіг до нього.

— Я думав, воно вас схопило, схопило! Я думав…

— Ні. Ніхто мене не схопив. — Він притис хлопчика до себе, грудною кліткою відчуваючи, як пашить його обличчя, ребрами — міцні обійми його сухих рук. Відчував, як шалено калатає в хлопчика серце. Пізніше він зрозуміє, що саме цієї миті полюбив малого. Авжеж, чоловік у чорному саме так усе і спланував. Яка ж бо з пасток світу здатна дорівнятися до капкана любові?

— То був демон? — Голос звучав приглушено.

— Так. Демон, наділений даром говорити. Нам більше не треба туди повертатися. Ходімо. Давай поквапимось. У нас обмаль часу.

Вони пішли до стайні, де стрілець зробив грубий згорток із попони, під якою спав раніше (попона була жарка й кусалася, але вибору не було). По тому наповнив бурдюки з колонки.

— Ти понесеш один із бурдюків, — мовив стрілець. — Поклади його собі на плечі — ось так, бачиш?

— Бачу. — Хлопчик відповів йому поглядом, сповненим обожнювання, але швидко опустив очі. Один із бурдюків ліг йому на плечі.

— Не надто важкий?

— Ні, все гаразд.

— Кажи правду. Я не зможу тебе нести, якщо в тебе станеться сонячний удар.

— Ніякого удару не станеться. Зі мною все буде добре.

Стрілець кивнув.

— Ми ж у гори йдемо, правда?

— Так.

Вони вирушили в дорогу. Сонце пекло немилосердно, розпечене повітря пашіло жаром. Джейк, голова якого ледь сягала ліктя стрільця, ішов праворуч, трохи попереду. Кінці бурдюка з сиром’ятної шкіри звисали йому мало не до кісточок. Сам стрілець ніс іще два бурдюки, закинувши їх за плечі навхрест, а під пахвою тримав пакунок із харчами, притискаючи його до тіла лівою рукою. У правій руці були згорнуті попона, кисет і решта стрільцевих ґунна.

Проминувши дальню браму придорожньої станції, вони знову натрапили на ледь помітні сліди шляху для диліжансів. Хвилин п’ятнадцять просто йшли, а потім Джейк повернувся й на прощання помахав рукою до двох будівель. На велетенських обширах пустелі вони ніби притискалися одна до одної.

— Бувайте! — крикнув Джейк. — На все добре! — А потім зі стурбованим виглядом знову повернувся обличчям до стрільця. — Таке враження, наче за нами щось стежить.

— Щось чи хтось, — погодився стрілець.

— Невже там хтось ховався? Ховався весь цей час?