РОЗДІЛ II. ПРИДОРОЖНЯ СТАНЦІЯ

— До біса це лайно, — обірвав його Корт, втрачаючи інтерес. Він повернувся обличчям до Роланда. — Забирайтеся, обидва. Якщо я ще бодай хвилину бачитиму перед собою ваші тупі нікчемні писки, мене знудить, і прощавай добрий обід.

— Ходімо, — покликав друга Роланд.

Катберт труснув головою, щоб прояснилося, і зіп’явся на ноги. Корт уже спускався схилом, тяжко ступаючи кривими ногами, — могутній і якийсь доісторичний. Поголена сірувата маківка виблискувала на сонці.

— Уб’ю сучого сина, — із застиглою усмішкою сказав Катберт. На лобі в нього вже росла багряна ґуля, розміром із нічогенне гусяче яйце.

— Це не для нас із тобою справа, — мовив Роланд і несподівано розплився в усмішці. — Давай повечеряємо в західному крилі. Кухар нас нагодує.

— Він закладе нас Кортові.

— Та він не Кортів друзяка, — відказав Роланд і знизав плечима. — А навіть як закладе, то що?

Катберт у відповідь теж посміхнувся.

— Звісно. Аякже. Все життя мріяв дізнатися, як виглядає світ, коли тобі скрутять в’язи задом наперед потилицею догори.

Разом вони пішли зеленими лужками, а слідом за ними у світлі погожого весняного дня потяглись і їхні тіні.

Кухаря західного крила звали Гексом. Цей чолов’яга в білому кухарському одязі, з обличчям кольору нафти-сирцю, був велетенським на зріст. У його жилах текла кров різних народів: на чверть темношкірих, на чверть жовтих, ще на чверть — мешканців Південних островів, тепер майже забутих (світ зрушив з місця). Остання чверть належала бозна-кому. Взутий у велетенські капці з носками, по-східному закрученими догори, мов у каліфа, він човгав підлогою трьох кухонних приміщень із високими стелями (тут завжди клубочилася пара), рухаючись повільно, наче трактор на першій передачі. Він був одним із тих рідкісних дорослих, хто радо спілкується з малими дітьми й усіх їх без винятку обдаровує своєю любов’ю. Без телячих ніжностей, а радше по-діловому, що допускає міцні обійми, — так само як і рукостискання на знак укладення важливої угоди. Він любив навіть хлопчиків, що почали бавитися зброєю, хоча вони й відрізнялися від решти дітей, хлопчаків непривітних і завжди трохи небезпечних (не таких небезпечних, як дорослі, а більше схожих на звичайних дітей з ледь помітними нападами безрозсудливості), — і Берт був не першим із Кортових учнів, кого він потай підгодовував. Зараз він стояв перед гігантською електричною плитою, на якій щось булькотіло і шкварчало. В усьому маєтку залишилося тільки шість електроприладів, що досі працювали. Одним із них і була ця плита — перед нею він почувався королем у своєму замку, і тут він стояв і дивився на двох хлопчаків, які уминали за обидві щоки приготовані ним шматочки м’яса з підливою. Скрізь: спереду, ззаду й навкруги у вологому чаді кухні, — шастали туди-сюди кухарчуки, посудомийки та інша дрібна кухонна обслуга, брязкаючи каструлями, помішуючи рагу, знемагаючи від чищення картоплі й овочів унизу. У тьмяно освітленій ніші, де розташовувалася комора, прачка з одутлим сумним лицем і волоссям, недбало перехопленим на маківці якоюсь ганчіркою, шваброю розляпувала воду по підлозі.

До кухаря підбіг кухарчук, тримаючи за руку одного з вартових.

— Гексе, ось цей чоловік, він хотів вас бачити.

— Гаразд. — Гекс і вартовий обмінялися кивками. — Хлопці, йдіть до Меґґі, вона пригостить вас пирогом. А тоді вшивайтеся. Я не хочу через вас клопотів на свою голову.

Пізніше вони пригадають, що саме так він і сказав: не хочу через вас клопотів на свою голову.

Дружно кивнувши, вони пішли до Меґґі, яка з острахом, наче вони були дикими собаками, що могли її вкусити, дала їм по величезному шматку пирога у мілких тарілках.

— Давай з’їмо його під сходами, — запропонував Катберт.

— Добре.

Вони всілися там, звідки не було видно кухні, — за гігантською камінною колонадою, поверхня якої запітніла від пари, — і швидко розправилися з пирогом, вкидаючи великі шматки пальцями до рота. І тільки через деякий час побачили, що на дальньому вигині стіни широкої сходової клітки з’явилися тіні. Роланд стиснув Катбертову руку.

— Тікаймо, — сказав він. — Сюди хтось іде. — Катберт підвів голову. На його обличчі, замурзаному ягодами, було написане здивування.