Розділ «Том третій»

Лаврушка (зрозумівши, що це робилося, щоб збентежити його, і що Наполеон думає, що він злякається), щоб догодити новим панам, зараз же прикинувся здивованим, приголомшеним, витріщив очі і зробив таке обличчя, яке йому звичне було, коли його водили сікти. «А peine l’interprête de Napoléon, — каже Тьєр, — avait-il parlé, que le Cosaque, saisi d’une sorte d’ébahisse ment ne proféera plus une parole et marcha les yeux constamment attachés sur ce conquérant, dont le nom avait pénêtre jusqu’à lui, à travers les steppes de l’Orient. Toute sa loquacité s’était subitement arrêtée, pour faire place à un sentiment d’admiration naïve et silencieuse. Napoléon, aprèes l’avoir récompensé, lui fit donner la liberté, comme à un oiseau qu’on rend aux champs qui l’ont vu naître»[81].

Наполеон поїхав далі, мріючи про ту Moscou, що так полонила його уяву, a l’oiseau qu’on rendit aux champs qui l’on vu naître[82] помчав на аванпости, придумуючи заздалегідь усе те, чого не було і що він розповідатиме у своїх. А того, що насправді з ним було, він не хотів розповідати саме тому, що це здавалось йому не вартим розповіді. Він виїхав до козаків, розпитав, де був полк, що входив до загону Платова, і ще до вечора знайшов свого пана Миколу Ростова, який стояв у Янкові і щойно сів на коня, щоб з Ільїним зробити прогулянку по навколишніх селах. Він дав другого коня Лаврушці і взяв його з собою.

VIII

Княжна Марія не була в Москві і поза небезпекою, як думав князь Андрій.

Після повернення Алпатича з Смоленська старий князь ніби раптом отямився від сну. Він наказав зібрати з сіл ополченців, озброїти їх і написав головнокомандуючому листа, з якому сповіщав його про свій намір зоставатися в Лисих Горах до останньої крайності і захищатися, полишаючи на його розсуд вжити чи не вжити заходів для захисту Лисих Гір, у яких буде взято в полон або вбито одного з найстаріших російських генералів, і заявив домашнім, що він залишається в Лисих Горах.

Але, залишаючись сам у Лисих Горах, князь розпорядився про вирядження княжни і Десаля з маленьким князем у Богучарово, а звідти в Москву. Княжна Марія, злякана батьковою гарячковою, безсонною діяльністю, що замінила його недавню опущеність, не могла зважитися залишити його самого і вперше в житті дозволила собі не послухатись його. Вона відмовилась їхати, і на неї звалилася страшна гроза князевого гніву. Він нагадував їй усе, в чому він був несправедливий проти неї. Намагаючись обвинуватити її, він сказав їй, що вона змучила його, що вона посварила його з сином, мала проти нього гидкі підозри, що вона завданням свого життя поставила отруювати його життя, і вигнав її із свого кабінету, сказавши їй, що, коли вона не виїде, йому байдуже. Він сказав, що знати не хоче про її існування, але наперед застерігає її, щоб вона не сміла потрапляти йому на очі. Те, що він, всупереч побоюванням княжни Марії, не звелів силоміць вивезти її, а тільки наказав їй не показуватись на очі, порадувало княжну Марію. Вона знала, що це доводило, що потай, у глибині душі своєї він був радий, що вона залишилася вдома і не виїхала.

Другого дня по від’їзді Миколеньки старий князь уранці одягнувся в повний мундир і зібрався їхати до головнокомандуючого. Коляску вже було подано. Княжна Марія бачила, як він, у мундирі і при всіх орденах, вийшов з дому й пішов у сад зробити огляд озброєним селянам та дворакам. Княжна Марія сиділа біля вікна, прислухаючись до його голосу, що лунав у саду. Раптом з алеї вибігло кілька чоловік із зляканими обличчями.

Княжна Марія вибігла на ганок, на квіткову доріжку і в алею. Назустріч їй сунула велика юрма ополченців та двораків і в середині цієї юрми кілька чоловік під руки волокли маленькою дідка в мундирі і в орденах. Княжна Марія підбігла до нього, і у грі дрібних кружалець сяйва, що падало крізь тінь липової алеї, не змогла добрати, яка зміна сталася в його обличчі. Вона лише побачила, що недавній суворий і рішучий вираз його обличчя замінився виразом боязкої покори. Побачивши дочку, він заворушив кволими губами і захрипів. Не можна було зрозуміти, чого він хоче. Його підняли на руки, віднесли до кабінету й поклали на той диван, якого він так боявся останнім часом.

Привезений лікар тієї ж ночі пустив кров і сказав, що у князя удар правого боку.

Залишатися в Лисих Горах ставало дедалі небезпечніше, і другого дня після удару князя повезли в Богучарово. Лікар поїхав з ним.

Коли вони приїхали в Богучарово, Десаль з маленьким князем уже виїхав у Москву.

Усе в тому ж стані, не гіршому й не кращому, розбитий паралічем, старий князь три тижні лежав у Богучарові в новому будинку, що його збудував князь Андрій. Старий князь був без пам’яті; він лежав, як спотворений труп. Він безперестанно бурмотів щось, сіпаючи бровами й губами, і не можна було добрати, розумів він чи ні те, що було навколо нього. Одно можна було розібрати напевне — це те, що він мучився і почував потребу ще висловити щось. Але що це було, цього ніхто не міг зрозуміти; чи була це яка-небудь примха хворого й напівбожевільного, чи стосувалось це загального ходу справ чи сімейних обставин?

Лікар казав, що неспокій, який виявляв старий князь, не означає нічого, що цей неспокій має фізичні причини; але княжна Марія думала (і те, що при ній кожного разу неспокій його посилювався, потверджувало її припущення), думала, що він Щось хоче сказати їй. Він, очевидно, страждав і фізично й морально.

Надії на одужання не було. Везти його не можна було. І що було б, якби він помер у дорозі? «Чи не краще було б — кінець, зовсім кінець!» — іноді думала княжна Марія. Вона день і ніч, майже без сну, стежила за ним і, страшно сказати, вона часто стежила за ним не тому, що сподівалася знайти ознаки полегшення, — а тому, що бажала знайти ознаки наближення кінця.

Хоч як чудно було княжні усвідомлювати в собі це почуття, але воно було в ній. І що було ще жахливіше для княжни Марії, це те, що відколи захворів її батько (навіть чи не раніш, чи не тоді, коли вона, чекаючи чогось, зосталася з ним), у ній прокинулися всі приспані в ній, забуті особисті бажання та надії. Те, що роками не приходило їй у голову — думки про вільне життя без страху перед батьком, навіть думки про можливість кохання та сімейного щастя, як спокуси диявола, безперестанно зринали в її уяві. Хоч як відганяла вона від себе, раз у раз їй спадали на думку питання про те, як вона тепер, після того влаштує своє життя. Це були спокуси диявола, і княжна Марія знала це. Вона знала, що єдиною зброєю проти нього були молитви, і вона намагалася молитись. Вона ставала на молитву, дивилася на образи, говорила слова молитви, та не могла молитися. Вона почувала, що тепер її охопив інший світ — життьової, важкої і вільної діяльності, цілком протилежний тому моральному світові, в який вона була замкнена раніш і в якому кращою втіхою була молитва. Вона не могла молитися й не могла плакати, і життьова турбота заполонила її.

Залишатися в Богучарові ставало небезпечно. З усіх боків чутно було про французів, що наближаються, і в одному селі, за п’ятнадцять верст від Богучарова, французькі мародери розграбували садибу.

Лікар наполягав на тому, що треба везти князя далі; предводитель прислав чиновника до княжни Марії, щоб умовити її виїжджати якнайскоріше; справник, приїхавши до Богучарова, наполягав на тому ж, кажучи, що за сорок верст французи, що по селах ходять французькі прокламації і що коли княжна не виїде з батьком до п’ятнадцятого, то він ні за що не відповідає.

Княжна вирішила п’ятнадцятого їхати. Турботи готування, давання розпоряджень, за якими всі зверталися до неї, цілий день заполонювали її. Ніч з чотирнадцятого на п’ятнадцяте вона провела, як звичайно, не роздягаючись, у сусідній з тією кімнатою, де лежав князь. Кілька разів, прокидаючись, вона чула його кректання, бурмотіння, скрипіння ліжка і кроки Тихона та лікаря, які перевертали його. Кілька разів вона прислухалася біля дверей, і їй здавалося, що тепер він бурмотів голосніше, ніж звичайно, і частіше ворушився. Вона не могла спати, кілька разів підходила до дверей, прислухаючись, бажаючи ввійти і не наважуючись цього зробити. Хоч він і не казав, але княжна Марія бачила, знала, яке неприємне було йому всяке виявлення страху за нього. Вона помічала, як незадоволено він одвертався від її погляду, іноді мимоволі і невідступно на нього спрямованого. Вона знала, що її прихід уночі, в незвичний час роздратує його.

Але ніколи їй так шкода не було, так страшно не було втратити його. Вона згадувала все своє життя з ним, і в кожному слові, вчинку його знаходила вияв його любові до неї. Зрідка між цими спогадами вривалися в її уяву спокуси диявола, думки про те, що буде по його смерті і як влаштується її нове, вільне життя. Але з огидою відганяла вона ці думки. На ранок він затих, і вона заснула.

Вона прокинулася пізно. Та щирість, що буває під час пробудження, ясно показала їй, що найбільш у батьковій недузі цікавило її. Вона прокинулась, прислухалась до того, що було за дверима, і, почувши його кректання, сказала собі, зітхнувши, що було все те ж саме.