Розділ «Том третій»

V

Від Смоленська війська продовжували відступати. Ворог ішов слідом за ними. 10 серпня полк, яким командував князь Андрій, проходив великим шляхом повз проспект, що веде в Лисі Гори. Спека й посуха стояли понад три тижні. Щодня по небу ходили кучеряві хмарки, зрідка заступаючи сонце; але надвечір знову розчищало, і сонце заходило в бурувато-червону млу. Тільки велика роса вночі освіжала землю. Залишившись на пні, хліба згоряли й висипалися. Болота пересохли. Худоба ревла від голоду, не знаходячи паші по спалених сонцем луках. Тільки по ночах та в лісах, поки ще трималася роса, була прохолода. Але по шляху, по великому шляху, яким ішли війська, навіть і вночі, навіть і в лісах не було цієї прохолоди. Роси не помітно було на пісковій пилюці шляху, стовченій більше як на чверть аршина. Тільки-но розвиднялося, починався рух. Обози, артилерія беззвучно йшли по маточину, а піхота — по кісточки в м’якій, душній, не остиглій за ніч, гарячій пилюці. Одна частина цієї піскової пилюки місилася ногами й колесами, друга знімалася і стояла хмарою над військом, влипаючи в очі, в волосся, у вуха, в ніздрі і, головне, в легені людям та тваринам, що сунули цим шляхом. Чим вище піднімалось сонце, тим вище знімалася хмара куряви, і крізь цю тонку, гарячу пилюку на сонце, не закрите хмарками, можна було дивитися простим оком. Сонце було схоже на велику багрову кулю. Вітру не було, і люди задихались у цій нерухомій атмосфері. Люди йшли, позав’язувавши носи й роти хустинами. Підходячи до села, все кидалося до криниць. Бились за воду й випивали її до болота.

Князь Андрій командував полком, і влаштування полку, добробут його людей, необхідність одержування і давання наказів заполонювали його.. Пожежа Смоленська й залишення його були епохою для князя Андрія. Нове почуття озлоблення проти ворога змушувало його забувати своє горе. Він увесь був відданий справам свого полку, він був дбайливий для своїх солдатів та офіцерів і привітний з ними. В полку його називали наш князь, ним пишалися і його любили. Але добрий і лагідний він був лише з своїми полковими, з Тимохіним тощо, з людьми зовсім новими і в чужому середовищі, з людьми, які не могли знати й розуміти його минулого; але як тільки він стикався з ким-небудь із своїх колишніх, із штабних, він зараз же знову наїжувався: робився злобним, глузливим і презирливим. Все, що пов’язувало його спогад з минулим, відштовхувало його, і тому він намагався щодо цього колишнього світу лише не бути несправедливим і виконувати свій обов’язок.

Правда, все в темному, в похмурому світлі здавалося князеві Андрію — особливо після того, як залишили Смоленськ (який, на його погляд, можна і треба було захищати) 6 серпня, і після того, як батько, хворий, мусив утікати в Москву й покинути на розкрадання такі любі Лисі Гори, які він забудував і населив; але, незважаючи на це, завдяки полку князь Андрій міг думати про інший, зовсім незалежний від загальних питань, предмет — про свій полк. 10 серпня колона, в якій був його полк, порівнялася з Лисими Горами. Князь Андрій два дні тому одержав звістку, що його батько, син і сестра виїхали в Москву. Хоч князеві Андрію і нічого було робити в Лисих Горах, він, з властивим йому бажанням роз’ятрити своє горе, вирішив, що він повинен заїхати в Лисі Гори.

Він сказав осідлати собі коня і з переходу поїхав верхи в батьківське село, в якому він народився і провів своє дитинство. Проїжджаючи повз ставок, на якому завжди десятки жінок, перемовляючись, били праниками й полоскали свою білизну, князь Андрій побачив, що на ставку нікого не було, і відірваний плотик, до половини залитий водою, боком плавав посередині ставка. Князь Андрій під’їхав до сторожки. Біля кам’яних воріт в’їзду нікого не було, і двері були відімкнені. Доріжки саду вже заросли, і телята та коні ходили по англійському парку. Князь Андрій під’їхав до оранжереї: шибки були побиті, і дерева в кадках деякі перекинуті, деякі засохлі. Він гукнув Тараса, садівника. Ніхто не відгукнувся. Об’їхавши оранжерею на виставку, він побачив, що тесовий різьблений паркан весь поламано, і плоди слив обірвано з віттям. Старий селянин (князь Андрій бачив його біля воріт у дитинстві) сидів на зеленій лаві і плів личака.

Він був глухий і не чув, як під’їхав князь Андрій. Він сидів на лаві, на якій любив посидіти старий князь, і коло нього було розвішане личко на сучках обламаної і засохлої магнолії.

Князь Андрій під’їхав до будинку. Кілька лип у старому саду було зрубано, одна ряба коняка з лошам ходила перед самим будинком між кущами троянд. Будинок було забито віконницями. Одно вікно внизу було відчинене. Двірський хлопчик, побачивши князя Андрія, вбіг у будинок.

Алпатич, відіславши сім’ю, сам залишався в Лисих Горах; він сидів удома і читав Житія. Почувши про приїзд князя Андрія, він, з окулярами на носі, застібаючись, вийшов з будинку, квапливо підійшов до князя і, нічого не кажучи, заплакав, цілуючи князя Андрія в коліно.

Потім він одвернувся, сердитий на свою слабкість, і став доповідати йому про стан справ. Усе цінне й дороге було відвезене в Богучарово. Збіжжя, до ста четвертей, теж було вивезене, сіно і яровий, незвичайний, як казав Алпатич, урожай цього року зеленим взяли і скосили — війська. Селяни розорені, деякі пішли теж у Богучарово, мала частина ще тут.

Князь Андрій, не дослухавши його, спитав:

— Кали виїхали батько й сестра? — розуміючи, коли виїхали у Москву. Алпатич відповів, гадаючи, що питають про від’їзд до Богучарова, що виїхали сьомого, і знову почав розводитися про справи господарства, просячи розпоряджень.

— Чи накажете давати під розписку командам овес? У нас іще шістсот четвертей залишилось, — спитав Алпатич.

«Що відповісти йому?» — думав князь Андрій, дивлячись на лиснючу проти сонця лису голову старого і в виразі обличчя його читаючи свідомість того, що він сам розуміє несвоєчасність цих запитань, а питає тільки так, щоб заглушити і своє, горе.

— Так, давай, — промовив він.

— Якщо звалили помітити непорядки в саду, — казав Алпатич, — то неможливо було запобігти... Три полки проходили й ночували, особливо драгуни. Я виписав чин і звання командира для подання прошення.

— Ну, що ж ти будеш робити? Зостанешся, якщо ворог захопить? — спитав його князь Андрій.

Алпатич, повернувши своє обличчя до князя Андрія, подивився на нього; і раптом урочистим жестом підняв руку догори:

— Він мій заступник, хай буде воля його! — промовив він.

Юрма селян та двораків ішла лукою, з непокритими головами, наближаючись до князя Андрія.

— Ну прощай! — сказав князь Андрій, нагинаючись до Алпатича. — Виїжджай сам, вивозь, що можеш, і людям кажи йти звідси в Рязанську або в Підмосковну. — Алпатич припав до його ноги і заридав. Князь Андрій обережно відіпхнув його і, пустивши коня галопом, поїхав алеєю вниз.