Розділ «Том третій»

З 1805 року ми мирились і сварилися з Бонапартом, ми робили конституції і розробляли їх, а салон Анни Павлівни і салон Елен були такі ж самі, як вони були: один сім років, другий п’ять років тому. Так само в Анни Павлівни говорили з подивом про Бонапартові успіхи і вбачали, як у його успіхах, так і в потуранні йому європейських государів, злісну змову, що має за єдину мету неприємність та неспокій того придворного гуртка, представницею якого була Анна Павлівна. Так само в Елен, яку сам Румянцев вшановував своїм відвідуванням і вважав за незвичайно розумну жінку, так само, як у 1808, і в 1812 році захоплено говорили про велику націю та про велику людину і з жалем дивилися на розрив з Францією, який, на думку людей, що зібралися в салоні Елен, повинен був кінчитися миром.

Останнім часом, після приїзду государя з армії, сталося деяке хвилювання в цих протилежних гуртках салонах і проведено було деякі демонстрації одного проти одного, але напрям гуртків залишився той самий. До гуртка Анни Павлівни приймали з французів тільки запеклих легітимістів, і тут висловлювалась патріотична думка про те, що не треба їздити до французького театру і що утримання трупи коштує стільки ж, скільки утримання цілого корпусу. За воєнними подіями стежили жадібно і розпускали найвигідніші для нашої армії чутки. В гуртку Елен, румянцевському, французькому, спростовувались чутки про жорстокість ворога і війни і обмірковувались усі спроби Наполеона до примирення. В цьому гуртку докоряли тим, хто нараяв занадто поспішні розпорядження про те, щоб готуватися до від’їзду в Казань придворним та жіночим учбовим закладам, що перебувають під покровительством імператриці-матері. Взагалі, вся справа війни здавалася в салоні Елен пустими демонстраціями, що вельми скоро кінчаться миром, і панувала думка Білібіна, який був тепер у Петербурзі домашнім у Елен (кожна розумна людина повинна була бути в неї), що не порох, а ті, хто його видумав, вирішують справу. В цьому гуртку іронічно і вельми розумно, хоч вельми обережно, висміювали московський захват, звістка про який прибула разом з государем до Петербурга.

В гуртку Анни Павлівни, навпаки, дуже високо оцінювали цей захват і говорили про нього, як говорить Плутарх про древніх. Князь Василь, займаючи все ті ж важні посади, являв собою ланку поєднання між двома гуртками. Він їздив до іти bonne amie[62] Анни Павлівни і їздив dans le salon diplomatique de ma filie[63] і часто, раз у раз переїжджаючи з одного табору в другий, плутався й говорив у Елен те, що треба було говорити в Анни Павлівни, і навпаки.

Незабаром по приїзді государя князь Василь розговорився в Анни Павлівни про справи війни, жорстоко осуджуючи Барклая де-Толлі й не можучи вибрати, кого б призначити головнокомандуючим. Один з гостей, відомий під іменем un homme de beaucoup de mérite[64], розповів про те, що він бачив сьогодні обраного начальником петербурзького ополчення Кутузова, який засідає в казенній палаті для прийому ратників, і дозволив собі обережно висловити припущення про те, що Кутузов був би тією людиною, яка задовольнила б усі вимоги.

Анна Павлівна журно усміхнулася й зауважила, що Кутузов, крім неприємностей, нічого не робив государеві.

— Я говорив і говорив у дворянському зібранні, — перебив князь Василь, — та мене не послухали. Я казав, що обрання його начальником ополчення не сподобається государеві. Вони мене не послухали.

— Усе якась манія фрондувати, — говорив він далі. — І перед ким? І все через те, що ми хочемо мавпувати дурний московський захват, — сказав князь Василь, заплутавшись на хвилину й забувши, що в Елен треба було глузувати з московського захвату, а в Анни Павлівни захоплюватися ним. Але він зараз же поправився. — Ну чи ж личить графові Кутузову, найстарішому генералові в Росії, засідати в палаті, et il en res tera pour sa peine![65] Хіба можна призначити головнокомандуючим людину, яка не може сісти на коня, засинає на раді, людину препоганих звичаїв! Добре він рекомендував себе в Букарешті! Я вже не кажу про його якості як генерала, але хіба можна в таку хвилину призначати людину таку стару і сліпу, просто сліпу? Добрий буде генерал сліпий! Він нічого не бачить. У піжмурки гратися... зовсім нічого не бачить!

Ніхто не заперечував цього.

24 липня це було цілком справедливо. Але 29 липня Кутузову надано князівський титул. Князівський титул міг означати й те, що від нього хотіли відкараскатись, — і тому міркування князя Василя не переставало бути справедливим, хоч він і не квапився висловлювати його тепер. Але 8 серпня було зібрано комітет з генерал-фельдмаршала Салтикова, Аракчеєва, Вязьмітінова, Лопухіна та Кочубея для обговорення справ війни. Комітет вирішив, що невдачі походили від різноначальності і, незважаючи на те, що особи, з яких складався комітет, знали про неприхильність государя до Кутузова, комітет по короткій нараді запропонував призначити Кутузова головнокомандуючим. І того ж дня Кутузова було призначено повноважним головнокомандуючим армій і всього краю, зайнятого військами.

9 серпня князь Василь зустрівся знову в Анни Павлівни з l’homme de beaucoup de mérite[66]. L’homme de beaucoup de mérite упадав коло Анни Павлівни, бажаючи дістати призначення попечителем жіночого учбового закладу. Князь Василь увійшов до кімнати з виглядом щасливого переможця, людини, що досягла мети своїх бажань.

— Eh bien, vous savez la grande nouvelle? Le prince Koutouzoff est marechal[67]. Усім суперечностям кінець. Я такий щасливий, такий радий! — говорив князь Василь. — Enfin voilà unhomme[68], — промовив він, значущо і строго оглядаючи всіх присутніх у вітальні. L’homme de beaucoup de mérite, незважаючи на своє бажання одержати місце, не міг стриматися, щоб не нагадати князеві Василю його попереднього міркування. (Це було неввічливо і перед князем Василем у вітальні Анни Павлівни і перед Анною Павлівною, яка так само радісно прийняла цю звістку; та він не міг стриматися).

— Mais on dit qu’il est aveugle, mon prince?[69] — сказав він, нагадуючи князеві Василю його ж таки слова.

— Allez done, il у voit assez[70], — сказав князь Василь своїм басовитим, швидким голосом з покашлюванням, тим голосом і з тим покашлюванням, яким він розв’язував усі труднощі. — Allez, il у voit assez, — повторив він. — І з чого я радий, — продовжував він, — це з того, що государ дав йому повну владу над усіма арміями, над усім краєм — владу, якої ніколи не було ні в якого головнокомандуючого. Це другий самодержець, — закінчив він, переможно усміхаючись.

— Дай боже, дай боже, — сказала Анна Павлівна. L’homme de beaucoup de merite, ще новачок у придворному товаристві, бажаючи полестити Анні Павлівні, вигороджуючи її попередню думку з цього міркування, сказав:

— Кажуть, що государ неохоче передав цю владу Кутузову. On dit qu’il rougit comme une demoiselle à laquelle on lirait Joconde, en lui disant: «Le souverain et la patrie vous decernent cet honneur».

— Peut-être que le coeur n’était pas de la partie[71], — сказала Анна Павлівна.

— О ні, ні, — гаряче заступився князь Василь. Тепер уже він не міг нікому поступитись Кутузовим. На думку князя Василя, не тільки Кутузов був сам хороший, але й усі дуже любили його. — Ні, цього не може бути, бо государ так умів перше цінувати його, — сказав він.

— Дай боже тільки, щоб князь Кутузов, — сказала Анна Павлівна, — узяв справжню владу і щоб не дозволяв нікому вставляти собі палиці в колеса — des bâtons dans les roues.

Князь Василь одразу зрозумів, хто був цей нікому. Він пошепки сказав:

— Я певно знаю, що Кутузов, як неодмінну умову, виговорив, щоб наслідник-цесаревич не був при армії. Vous savez се qu’il a dit à l’Empereur?[72] — Князь Василь повторив слова, які нібито Кутузов сказав государеві: «Я не можу покарати його, коли він зробить погано, і нагородити, коли він зробить добре». О! це дуже й дуже розумна людина, князь Кутузов, je le connais de longue date[73].