Розділ «Том третій»

— Рідненька... — чи — бідна моя... — Княжна Марія не могла розібрати, але напевно, як свідчив вираз його погляду, сказано було ніжне, пестливе слово, якого він ніколи не казав. — Чому не прийшла?

«А я бажала, бажала його смерті!» — думала княжна Марія. Він помовчав.

— Спасибі тобі... дочко, друже мій... за все, за все... прости... спасибі... прости... спасибі!.. — І сльози текли з його очей. — Покличте Андрюшу, — раптом сказав він, і щось по-дитячому боязке і недовірливе з’явилось у виразі його обличчя, коли він сказав це. Він наче сам знав, що слова його ні до чого. Так принаймні здалося княжні Марії.

— Я від нього одержала листа, — відповіла княжна Марія.

Він здивовано й боязко подивився на неї.

— Де ж він?

— Він в армії, mon père, у Смоленську.

Він довго мовчав, заплющивши очі; потім ствердно, ніби у відповідь на свої сумніви і підтверджуючи те, що він тепер усе зрозумів і згадав, кивнув головою і розплющив очі.

— Так, — сказав він виразно і тихо. — Загинула Росія! Погубили! — І він знову заридав, і сльози потекли в нього з очей. Княжна Марія не могла більш стримуватись і плакала теж, дивлячись на його обличчя.

Він знову заплющив очі. Ридання його припинились. Він зробив знак рукою до очей; і Тихон, зрозумівши його, обтер йому сльози.

Потім він розплющив очі і сказав щось, чого довго ніхто не міг зрозуміти, і, нарешті, зрозумів і переказав лише Тихон. Княжна Марія відшукувала зміст його слів у тому настрої, в якому він говорив за хвилину до цього. То вона думала, що віч говорить про Росію, то — про князя Андрія, то — про неї, про внука, то — про свою смерть. І тому вона не могла вгадати його слів:

— Одягни своє біле плаття, я люблю його, — сказав він.

Зрозумівши ці слова, княжна Марія заридала ще голосніш, і лікар, узявши її під руку, вивів з кімнати на терасу, вмовляючи її заспокоїтись і подбати про підготовку до від’їзду. Після того, як княжна Марія вийшла від князя, він знову заговорив про сина, про війну, про государя, сердито засіпав бровами, почав підвищувати хрипкий голос, і з ним стався другий і останній удар.

Княжна Марія зупинилася на терасі. На день розгодинилось, було сонячно й гаряче. Вона нічого не розуміла, ні про що не думала й нічого не почувала, крім своєї гарячої любові до батька, любові, якої, здавалось їй, вона не знала до цієї хвилини. Вона вибігла в сад і, ридаючи, побігла вниз до ставка молодими липовими алеями, що насадив князь Андрій.

— Так... я... я... я бажала його смерті! Так, я бажала, щоб скоріше кінчилося... Я хотіла заспокоїтись... А що ж буде зі мною? Нащо мій спокій, коли його не буде! — бурмотіла вголос княжна Марія, швидкими кроками ходячи по саду і руками тиснучи груди, з яких судорожно виривались ридання. Обійшовши садом коло, яке привело її знову до дому, вона побачила, що їй назустріч ідуть m-lle Bourienne (яка залишалась у Богучарові й не хотіла звідти виїжджати) та незнайомий чоловік. Це був предводитель повіту; він сам приїхав до княжни, щоб показати їй всю доконечну потребу скорого від’їзду. Княжна Марія слухала і не розуміла його; вона ввела його в дім, запросила його снідати і сіла з ним. Потім, попросивши у предводителя пробачення, вона підійшла до дверей старого князя. Лікар з тривогою на обличчі вийшов до неї і сказав, що не можна.

— Ідіть, княжно, ідіть, ідіть!

Княжна Марія пішла знову в сад і під горою біля ставка, в тому місці, де ніхто не міг бачити її, сіла на траву. Вона не знала, який час пробула там. Чиїсь бистрі жіночі кроки на доріжці привели її до пам’яті. Вона підвелася й побачила, що Дуняша, її покоївка, біжачи очевидно за нею, раптом, побачивши свою панну, злякалася і зупинилась.

— Будь ласка, княжно... князь... — сказала Дуняша тремтячим голосом.

— Зараз, іду, іду, — поспішно заговорила княжна, не даючи Дуняші часу договорити те, що вона мала сказати, і, уникаючи поглядом Дуняші, побігла до дому.

— Княжно, воля божа учиняється, ви повинні бути на все готові, — сказав предводитель, зустрівши її біля вхідних дверей.