Розділ «Том третій»

— Облиште мене! Це неправда! — злобно крикнула вона на нього. Лікар хотів зупинити її. Вона відштовхнула його і підбігла до дверей. «І чого ці люди із зляканими обличчями зупиняють мене? Мені нікого не треба! І що вони тут роблять?» — Вона відчинила двері, і яскраве денне світло в цій раніш напівтемній кімнаті жахнуло її. В кімнаті були жінки і няня. Вони всі поступилися від ліжка, даючи їй дорогу. Він лежав так само на ліжку; але строгий вигляд його спокійного обличчя зупинив княжну Марію на порозі кімнати.

«Ні, він не помер, цього не може бути!» — сказала до себе княжна Марія, підійшла до нього і, переборюючи жах, що охопив її, припала до щоки його своїми губами. Але вона зараз же відсахнулась від нього. Миттю вся сила ніжності до нього, яку вона почувала в собі, зникла і замінилась почуттям жаху від того, що було перед нею. «Ні, нема його більше! Його нема, а є тут-таки, на тому ж таки місці, де він був, щось чуже і вороже, якась страшна, жахлива і відразлива таємниця!» — І, затуливши обличчя руками, княжна Марія впала на руки лікареві, який підтримав її.

При Тихоні і при лікареві жінки обмили те, що було ним, зав’язали хустиною голову, щоб не закляк відкритий рот, і зв’язали другою хустиною ноги, які розходились. Потім вони одягли в мундир з орденами і поклали на стіл маленьке, зсохле тіло Бог знає, хто і коли подбав про це, але все зробилось начебто само собою. На ніч круг труни горіли свічки, на труні був по кров, на підлозі було посипано ялівцем, під мертву висохлу голову покладено друковану молитву, а в кутку сидів дяк і читав псалтир.

Як коні шарахають, товпляться і пирхають над мертвою конякою, так у вітальні круг труни товпилися люди чужі і свої — предводитель, і староста, і жінки; і всі з застиглим поглядом, злякані, хрестилися і кланялись, і цілували холодну й задубілу руку старого князя.

IX

Богучарово було завжди, до поселення в ньому князя Андрія, позаочним маєтком, і селяни богучаровські мали зовсім інший характер, ніж лисогорські. Вони відрізнялись від них і говіркою, і одежею, і звичаями. Звали їх степовими. Старий князь хвалив їх за їхню витривалість у праці, коли вони приїжджали у Лисі Гори допомагати в жнивах або копати ставки та канави, але не любив їх за їхню дикість.

Останнє перебування в Богучарові князя Андрія, з його нововведеннями — лікарнями, школами і полегшенням оброку, — не пом’якшило їх вдачі, а, навпаки, посилило в них ті риси характеру, які старий князь називав дикістю. Між ними завжди ходили які-небудь неясні чутки, то про перечислення їх усіх на козаків то про нову віру, до якої їх навернуть, то про царські бумаги якісь, то про присягу Павлові Петровичу в 1797 році (про яку говорили, що тоді ще воля виходила, та пани відібрали), то про те, що через сім років має воцаритися Петро Федорович, при якому все буде вільно і так просто, що нічого не буде. Чутки про війну та про Бонапарта і його навалу поєднувались для них з такими ж неясними уявленнями про антихриста, про кінець світу і про цілковиту волю.

В околиці Богучарова були все великі села, казенні та оброчні поміщицькі. Самих поміщиків, які жили б у цій місцевості, було дуже мало; дуже мало було також двораків та письменних і в житті селян цієї місцевості були помітніші і сильніші, ніж в інших, ті таємничі струмені народного російського життя, причини і значення яких бувають нез’ясовні для сучасників. Одним з таких явищ був рух між селянами цієї місцевості до переселення на якісь теплі ріки, що виник років двадцять тому. Сотні селян, серед них і богучаровські, стали раптом розпродувати свою худобу і виїжджати з родинами кудись на південний схід. Як птахи летять кудись за моря, так і ці люди з жінками й дітьми поривались туди, на південний схід, де ніхто з них не був. Вони знімалися караванами, поодинці відкуповувалися, тікали, і їхали, і йшли туди, на теплі ріки. Багатьох було покарано, заслано на Сибір, багато хто з холоду та голоду помер у дорозі, багато хто повернувся з власної волі, і рух затих сам собою так, як він і почався, без очевидної причини. Але підводні струмені не переставали текти в цьому народі і збиралися для якоїсь нової сили, що мала виявитися так само дивно, раптово і разом з тим просто, природно й потужно. Тепер, у 1812 році, для людини, яка близько жила з народом, помітно було, що ці підводні струмені робили велику роботу і ось-ось мали виявитись.

Алпатич, приїхавши в Богучарово за якийсь час до смерті старого князя, помітив, що народ хвилювався і що, всупереч тому, що відбувалося у смузі Лисих Гір на шістдесятиверстному радіусі, звідки всі селяни тікали (залишаючи козакам пустошити свої села), у смузі степовій, у богучаровській, селяни, як чути було, мали стосунки з французами, одержували якісь папери, що ходили між ними, і залишались на місцях. Він знав через відданих йому двораків, що селянин Карпо, який мав великий вплив на громаду, їздив цими днями з казенною підводою і повернувся з вісткою, що козаки спустошують села, з яких виходять мешканці, а французи їх не зачіпають. Алпатич знав, що другий селянин вчора привіз навіть з села Вислоухова — де стояли французи — папір від генерала французького, в якому мешканцям оголошувалося, що їм не буде заподіяно ніякої шкоди і за все, що в них візьмуть, заплатять, якщо вони залишаться. На доказ того селянин привіз з Вислоухова сто карбованців асигнаціями (він не знав, що вони були фальшиві), видані йому наперед за сіно.

Нарешті, найважливіше, Алпатич знав, що того самого дня, як він наказав старості зібрати підводи, щоб вивезти обоз княжни з Богучарова, вранці був на селі сход, на якому постановили не вивозитися і чекати. А тимчасом чекати не було коли. Предводитель, у день смерті князя, 15 серпня, наполягав у розмові з княжною Марією на тому, щоб вона виїхала того ж дня, бо ставало небезпечно. Він казав, що після шістнадцятого він не відповідає ні за що. Таки ж у день смерті князя він поїхав увечері, але обіцяв приїхати другого дня на похорон. Та другого дня не міг приїхати, бо, за відомостями, які він сам дістав, французи несподівано просунулись, і він тільки встиг вивезти зі свого маєтку родину та все цінне.

Років тридцять Богучаровим управляв староста Дрон, якого старий князь звав Дронушкою.

Дрон був один з тих кріпких фізично і морально селян, які тільки ввійдуть у літа, обростуть бородою, так, не змінюючись, живуть до шістдесяти-сімдесяти років, без жодної сивої волосини чи недостачі зуба, такі ж рівні і дужі в шістдесят років, як і в тридцять.

Дрона, незабаром після переселення на теплі ріки, в якому він брав участь, як і інші, було настановлено старостою-бурмистром у Богучарові і з того часу двадцять три роки він бездоганно пробув на цій посаді. Селяни боялись його більш, ніж князя. Пани, і старий князь, і молодий, і управитель поважали його і жартома називали міністром. За весь час своєї служби Дрон ні разу не був ні п’яний, ні хворий; ніколи, ні після безсонних ночей, ні після найбільших клопотів не виявляв ні найменшої втоми і, не знаючи грамоти, ніколи не забував жодного рахунку грошей і пудів борошна по величезних обозах, які він продавав, і жодної копи нажатого хліба на кожній десятині богучаровських ланів.

Цього ось Дрона Алпатич, приїхавши з розорених Лисих Гір, покликав до себе в день похорону князя і наказав йому підготувати дванадцять коней під екіпажі княжни і вісімнадцять підвід під обоз, який треба було підняти з Богучарова. Хоч селяни й були оброчні, виконання цього наказу, на думку Алпатича, не могло натрапити на труднощі, бо в Богучарові було двісті тридцять тягол і селяни були заможні. Але староста Дрон, вислухавши наказ, мовчки опустив очі. Алпатич назвав йому селян, яких він знав і в яких наказував узяти підводи.

Дрон відповів, що коні в цих селян у дорозі. Алпатич назвав інших селян. І в цих, казав Дрон, коней не було: в одних були під казенними підводами, у других — охлялі, у третіх поздихали без кормів. Коней, на думку Дрона, не можна було зібрати не тільки під обоз, але й під екіпажі.

Алпатич уважно подивився на Дрона і насупився. Як Дрон був зразковим старостою-кріпаком, так і Алпатич недарма управляв двадцять років маєтками князя і був зразковим управителем. Він дуже здатний був чуттям розуміти потреби та інстинкти людей, з якими мав справу, і тому він був прекрасним управителем. Глянувши на Дрона, він одразу зрозумів, що Дронові відповіді були висловленням не Дронових думок, а думок того загального настрою богучаровської громади, що вже заполонив старосту. Але разом з тим він знав, що забагатілий і ненависний громаді Дрон повинен був хитатися між двома таборами — панським і селянським. Це хитання він помітив у його погляді, і тому Алпатич, насупившись, підступився до Дрона.

— Ти, Дронушка, слухай! — сказав він. — Ти мені пустого не говори. Його сіятельство князь Андрій Миколайович самі наказали мені, щоб усіх людей вирядити і з ворогом не залишатися, і царський на те наказ є. А хто залишається, той цареві зрадник. Чуєш?

— Слухаю, — відповів Дрон, не підводячи очей.

Алпатича не вдовольнила ця відповідь.

— Гей, Дроне, погано буде! — сказав Алпатич, похитавши головою.