Розділ «Том третій»

— Батечку, ваше сіятельство, — відповів Алпатич, миттю пізнавши голос свого молодого князя.

Князь Андрій, у плащі, верхи на вороному коні стояв за натовпом і дивився на Алпатича.

— Як ти тут? — спитав він.

— Ваше... ваше сіятельство, — промовив Алпатич і заридав... — Ваше, ваше... чи це вже пропали ми? Батечку...

— Як ти тут? — повторив князь Андрій.

Полум’я яскраво спалахнуло в цю хвилину й освітило Алпатичу бліде і змарніле обличчя його молодого пана. Алпатич розповів, як його було послано і як він насилу зміг виїхати.

— Що ж, ваше сіятельство, чи ми оце пропали? — спитав він знову.

Князь Андрій, не відповідаючи, вийняв записну книжку і, піднявши коліно, став писати олівцем на видертому аркушику. Він писав сестрі:

«Смоленськ здають, — писав він, — Лисі Гори ворог захопить через тиждень. Виїжджайте зараз у Москву. Відповідай мені відразу, коли ви виїдете, пришли нарочного в Усвяж».

Написавши й передавши аркушика Алпатичу, він на словах сказав йому, як розпорядитись від’їздом князя, княжни та сина з учителем і як і куди відповісти йому негайно. Ще не встиг він закінчити ці накази, як верховий штабний начальник, у супроводі почту, під’їхав до нього.

— Ви полковник? — кричав штабний начальник, з німецьким акцентом, знайомим князеві Андрію голосом. — У вашій присутності підпалюють будинки, а ви стоїте? Що це означає таке? Ви будете відповідати, — кричав Берг, який був тепер помічником начальника штабу лівого флангу піхотних військ першої армії, — місце вельми приємне і на видноті, як казав Берг.

Князь Андрій подивився на нього і, не відповідаючи, говорив далі, звертаючись до Алпатича:

— То скажи, що до десятого числа чекаю відповіді, а коли до десятого не одержу звістки, що всі виїхали, я сам муситиму все кинути і їхати в Лисі Гори.

— Я, князю, лише тому кажу, — промовив Берг, впізнавши князя Андрія, — що я повинен виконувати накази, бо я завжди точно виконую... Ви мені, будь ласка, пробачте, — в чомусь виправдувався Берг.

Щось затріщало у вогні. Вогонь ущух на мить; чорні клуби диму повалили з-під даху. Ще раз страшенно затріщало у вогні, і завалилось щось величезне.

— Уррруру! — вторуючи обваленій стелі амбара, з якого несло запахом коржиків од згорілого збіжжя, заревів натовп. Полум’я спалахнуло й освітило збуджено-радісні і змучені обличчя людей, що стояли навколо пожежі.

Чоловік у фризовій шинелі, піднявши догори руку, кричав:

— Здорово! Почало трощити! Хлопці, здорово!..

— Це сам господар, — почулись голоси.

— Так от, — сказав князь Андрій, звертаючись до Алпатича, — все передай, як я тобі казав. — І ні слова не відповідаючи Бергу, замовклому біля нього, він торкнув коня і поїхав у провулок.