Розділ «Том третій»

Яків Алпатич неуважно слухав. Він сказав дати самовар та сіна коням і, напившись чаю, ліг спати.

Цілу ніч повз заїжджий двір рухались вулицею війська. Другого дня Алпатич надів камзол, якого він надівав тільки в місті, і пішов у справах. Ранок був сонячний, і з восьмої години ранку було вже гаряче. Дорогий день для жнив, як думав Алпатич. За містом з раннього ранку лунали постріли.

З восьмої години до рушничних пострілів приєдналась гарматна стрілянина. На вулицях було багато людей, що кудись поспішали, багато солдатів, але так само, як і завжди, їздили візники, купці стояли біля крамниць і в церквах правилася служба. Алпатич пішов до крамниць, до присутствених місць, на пошту та до губернатора. В присутствених місцях, у крамницях, на пошті всі розмовляли про військо, про ворога, який уже напав на місто; всі питали одне одного, що робити, і всі намагались заспокоювати одне одного.

Біля губернаторового будинку Алпатич застав багато людей, козаків і дорожній екіпаж, що належав губернаторові. На ганку Яків Алпатич зустрів двох панів дворян, з яких одного він знав. Знайомий йому дворянин, колишній справник, говорив із запалом:

— Це ж не жарти жартувати, — казав він. — Добре хто сам один. Хай один — бідняк, зате одинак, а то ж тринадцять чоловік сім’ї, та все майно... Довели, що пропадати всім; що ж це за начальство після цього?.. Ех, перевішав би розбійників...

— Та ну-бо, годі, — казав другий.

— А мені що до того, хай чує! Що ж, ми не собаки, — відповів колишній справник і, оглянувшись, побачив Алпатича.

— А, Яків Алпатич, ти чого?

— З наказу його сіятельства, до пана губернатора, — відповів Алпатич, гордо підводячи голову й закладаючи руку за пазуху, що він робив завжди, коли згадував князя... — Зволили наказати довідатися про стан справ, — сказав він.

— От і довідуйся, — прокричав поміщик, — довели, що ні підвід, нічого!.. Он вона, чуєш? — сказав він, показуючи в той бік, звідки чутно було постріли.

— Довели, що погибати всім... розбійники! — знову промовив він і зійшов з ганку.

Алпатич похитав головою і пішов на сходи. У приймальні були купці, жінки, чиновники, які мовчки переглядалися між собою. Двері кабінету відчинились, усі встали з місць і поступилися вперед. З дверей вибіг чиновник, поговорив щось із купцем, покликав за собою товстого чиновника з хрестом на шиї і зник знову в двері, як видно уникаючи усіх звернених до нього поглядів і запитань. Алпатич просунувся вперед і, коли чиновник вийшов знову, звернувся до нього, заклавши руку за застебнутий сюртук і подаючи йому два листи.

— Панові барону Ашу від генерала аншефа князя Болконського, — виголосив він так урочисто і значливо, що чиновник повернувся до нього і взяв його листа. Через кілька хвилин губернатор прийняв Алпатича і поспіхом сказав йому:

— Скажи князеві і княжні, що мені нічого не відомо було: я робив за вищими наказами — ось...

Він дав папір Алпатичу.

— А втім, тому що князь недужий, моя порада їм їхати в Москву. Я сам зараз їду. Скажи... — але губернатор не доказав; у двері вбіг запилений і спітнілий офіцер і почав щось говорити по-французькому. На обличчі в губернатора з’явився вираз жаху.

— Іди, — сказав він, кивнувши головою Алпатичу, і став про щось питати офіцера. Жадібні, злякані, безпорадні погляди звернулись на Алпатича, коли він вийшов з губернаторового кабінету. Мимохіть прислухаючись тепер до близьких і дедалі дужчих пострілів, Алпатич поспішив на заїжджий двір. Папір, якого дав губернатор Алпатичу, був такий:

«Запевняю вас, що місту Смоленську не загрожує ще ні найменша небезпека, і неймовірно, щоб оний під її загрозою був. Я з одного, а князь Багратіон з другого боку йдемо на з’єднання перед Смоленськом, яке станеться 22 числа, і обидві армії сукупними силами оборонятимуть співвітчизників своїх довіреної вам губернії, поки зусилля їх відженуть від них ворогів вітчизни або поки не винищиться в хоробрих їх рядах до останнього воїна. Ви бачите з цього, що ви маєте цілковите право заспокоїти жителів Смоленська, бо той, кого захищають два таких хоробрих війська, той може бути впевненим у перемозі їх». (Наказ Барклая де-Толлі смоленському цивільному губернаторові, барону Ашу, 1812 року.)

Народ стурбовано снував по вулицях.

Накладені з верхом вози з домашнім посудом, стільцями, шафками раз у раз виїжджали з воріт будинків і їхали вулицями. На подвір’ї, сусідньому з подвір’ям Ферапонтова, стояли повозки і, прощаючись, голосили та приказували жінки. Дворовий собака, гавкаючи, крутився перед запряженими кіньми.