Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Її ім’я пролітає крізь сонливу тишу, що панує в цьому місці, наче стріла з вогнем на вістрі. Вона мало не озирається назад, бо в тому крикові звучить не лише паніка, а й агонія, але щось глибоко всередині неї підказує їй, що цього робити не слід. Якщо вона хоче зберегти бодай найменший шанс урятувати його, вона не повинна оглядатися назад. Вона зробила свою ставку. Вона проминає цвинтар, хрести якого блищать у світлі місяця, лише ковзнувши по ньому поглядом, і береться нагору сходами з випростаною спиною і задертою головою, досі тримаючи згорнуту африканку доброї матінки у своїх високо піднятих руках, щоб не наступити на неї, й вона переживає божевільне збудження того зразка, яке людина переживає лише тоді, коли вона поставила все, що має, будинок, автомобіль, банківський рахунок, свого собаку — на один кидок гральних костей. Над нею (і недалеко) височіє широка сіра скеля, де починається стежка, яка веде до Щасливого Пагорба. Небо заповнене дивними зірками і незнайомими сузір’ями. А десь далеко довгими завісами кольорів мерехтить північне сяйво. Лізі може ніколи не побачити його знову, але вона думає, що вже надивилась на нього досить. Вона доходить до кінця сходів і, не вагаючись, обминає скелю, й саме тоді Скот хапає її ззаду й тягне до себе. Його знайомий запах ніколи не здавався їй таким приємним. У ту ж таки мить вона усвідомлює, що якась проява біжить ліворуч від неї, біжить швидко й біжить не стежкою, яка веде до покритого квітами люпину пагорба, а десь поряд.

— Тссс, Лізі, — шепоче Скот. Його губи так близько до неї, що лоскочуть їй мочку вуха. — Задля свого життя й мого ти повинна тепер мовчати.

Це Довгий хлопець Скота. Їй не треба, щоб він їй про це сказав. Протягом років вона відчувала його присутність на задньому плані свого життя — так людина бачить кутиком ока, як щось промайнуло в дзеркалі; або думає про моторошну таємницю, сховану в підвалі. Тепер таємниця відкрилася. У прогалинах між деревами, ліворуч від неї, майже зі швидкістю кур’єрського поїзда струменить велика й глибока річка чиєїсь плоті. Вона здебільшого гладенька, але місцями на ній видно темні плями або цятки, які можуть бути родимками або навіть, припускає вона (вона не хоче нічого припускати, але припускає, попри свою хіть), ознаками раку на шкірі. Її розум починає уявляти собі щось подібне до велетенського черв’яка, потім завмирає. Проява, що ковзає за деревами, не черв’як і ким би вона не була, вона наділена відчуттями, бо Лізі відчуває, як вона мислить. Це думки не людські й абсолютно незрозумілі, але існують якісь жахливі чари в самій їхній чужості…

Це психодіотизм, думає вона, і холод пробирає її до кісток. Це думки психодіота й ніщо інше.

Це жахливе припущення, але воно правильне. У неї вихоплюється якийсь звук, щось середнє між зойком і стогоном. Це лише один невеличкий звук, але вона відчуває, що нескінченність просування таємничої істоти раптово загальмувалася, що та істота, певно, її почула.

Скот це розуміє теж. Його рука, що обіймає її, якраз під грудьми, пригортає її ще міцніше.

— Якщо ми збираємося додому, ми повинні вирушити туди негайно, — шепоче він. Він цілком тепер із нею, цілком тут. Вона знає про це тому, що він більше не дивиться на озеро, а може, тому, що він боїться. А може, і тому, й тому. — Ти зрозуміла?

Лізі киває головою. Її власний страх такий великий, що вона втрачає спроможність розмовляти, а радісне хвилювання, яке опанувало її, коли вона відчула, що він із нею, минає. Невже він жив із цим упродовж усього свого життя? Але навіть тепер, на верхній межі свого моторошного страху, вона думає, що все зрозуміла. Дві речі прив’язували його до землі і рятували від Довгого хлопця. Перша — це його творча діяльність. Друга — те, що він мав поруч себе людину, яку завжди міг обняти за стан і прошепотіти їй на вухо:

— Зосередься, Лізі. Зроби це тепер. Напруж свій мозок.

Вона заплющує очі й бачить кімнату для гостей у їхньому будинку на Шуґар Топ Гіл. Бачить Скота, який сидить у кріслі-гойдалці. Бачить, як вона сидить на холодній підлозі біля нього, тримаючи його за руку. Він стискає її пальці так само міцно, як і вона стискає його пальці. Позад них по розмальованих морозом шибках вікон ковзає фантастичне світло. Телевізор увімкнений, і на екрані знову демонструють «Останній кіносеанс». Хлопці перебувають у розмальованій у білий та чорний кольори більярдній Сема зе Лаєна, а Генк Вільямс у якійсь забігайлівці співає «Джамбалаю».

Протягом якоїсь миті вона відчуває, як замерехтіло Місячне Коло, але потім музика в її свідомості — музика, що якусь мить звучала так ясно і так радісно — стихає. Лізі розплющує очі. Вона розпачливо хоче побачити свій дім, але величезна сіра скеля та щасливі дерева досі тут. Дивні зорі досі світяться в небі, лише сміюни тепер замовкли й моторошне шелестіння кущів притихло, і навіть дзвінок Чакі Дж. припинив своє судорожне теленькання, бо Довгий хлопець зупинився послухати, й увесь світ, здається, стримує своє дихання і слухає разом із ним. Він тут, не далі як за півсотні футів ліворуч від них; тепер Лізі чує його навіть нюхом. Він пахне, як пахне повітря у старих нужниках або отруйна суміш випарів поганого віскі та сигаретного диму, яку їй доводилося іноді вдихати, коли вона обертала у дверях ключ і заходила до дешевої кімнати в мотелі, або обпісяні пелюшки доброї матінки, коли вона була вже стара й заражена старечим божевіллям; він зупинився за найближчою шеренгою закоханих дерев, на короткий час урвав свій біг у лісовому тунелі, й, о святий Боже, вони не йдуть звідси, вони не повертаються додому, вони з якоїсь причини застрягли тут.

Шепіт Скота тепер стає таким тихим, що він ніби й нічого не каже. Якби не слабке ворушіння його губів, що доторкаються до чутливої шкіри на її вусі, вона подумала б, що це телепатія.

— Це африканка, Лізі, — деякі речі іноді допомагають, а іноді — навпаки. Ідеться про речі, які можуть згортатися. Я не знаю чому, але це так. Покинь африканку, Лізі.

Лізі випускає африканку з рук і дозволяє їй упасти на землю. Вона падає з дуже-дуже тихим шарудінням (як аргументи проти божевілля, що падають кудись на найглибше дно), але Довгий хлопець його почув. Вона відчуває, як його незбагненні думки змінюють напрямок; відчуває на собі огидний тиск його безумного погляду Одне з дерев тріщить так гучно, ніби щось у ньому вибухає, коли таємнича проява починає обертатися, і вона, Лізі, знову заплющує очі й бачить тепер кімнату для гостей так виразно, як ще ніколи нічого не бачила у своєму житті, бачить її з якимось розпачливим напруженням і крізь досконале збільшувальне скло жаху.

— Час, — шепоче Скот, і відбувається дивовижна річ.

Вона відчуває, як повітря вивертається сподом назовні. Зненацька вона чує голос Генка Вільямса, який співає «Джамбалаю». Він співає

14

Він співав тому, що телевізор був увімкнений. Вона пригадала тепер усе так ясно, як ніколи нічого не пригадувала у своєму житті, і запитувала себе, як вона могла про це забути.

Час покинути Провулок Спогадів, Лізі, — час додому.

Усі — з озера, як каже прислів’я. Лізі одержала те, по що вона сюди прийшла, одержала саме тоді, коли поринула у свої жахливі спогади про Довгого хлопця. Її грудь іще боліла, але це вже було не болісне пульсування, а тупий біль. Вона почувала себе гірше, коли, бувши дівчиною-підлітком, проводила тривалий спекотний день у ліфчику, який був для неї замалий.