Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Але зараз із тобою все гаразд.

Їй треба, щоб він іще раз це підтвердив. Їй конче треба.

— Атож. Я міцно стою на ногах, як то кажуть.

— А… він?

Їй не треба нічого уточнювати. Скот знає, про що вона каже.

— Він давно вже знає мій запах і знає форму моїх думок. Після стількох років ми практично можемо вважати себе старими друзями. Він міг би, мабуть, мене забрати, якби хотів, але це коштувало б йому певних зусиль, а той хлоп’яга ледачий. Але також… щось охороняє мене, щось на світлій стороні рівняння. Бо існує й світла сторона, ти знаєш. Ти не можеш цього не знати, бо ти її частина.

— Колись ти мені сказав, що міг би його покликати, якби захотів. — Вона каже це дуже тихо.

— Так, міг би.

— И іноді тобі хочеться покликати його. Правда ж?

Він не заперечує, а надворі вітер виє, виспівуючи довгу холодну ноту під дахом і карнизами. Але тут, під ковдрами, біля кухонної печі, тепло. Їй тепло з ним.

— Залишайся зі мною, Скоте, — каже вона.

— Я залишуся, — відповідає він. — Я залишатимуся з тобою доти

16

— Доки зможу, — закінчила за нього Лізі.

До її свідомості дійшло одразу кілька речей. По-перше, вона усвідомила, що повернулася у свою спальню та на своє ліжко. По-друге, що ліжко доведеться перестелити, бо вона повернулася на нього в наскрізь промоклому одязі й принесла на своїх мокрих ногах прибережний пісок із іншого світу. По-третє, що вона тремтить, хоч у кімнаті зовсім не холодно. По-четверте, що в неї вже немає срібної лопати; вона залишила її позад себе. І останньою її думкою було, що коли загорнута в саван постать, яка сиділа на кам’яній лаві, була справді її чоловіком, то вона, безперечно, побачила його востаннє; її чоловік був тепер однією з тих захованих під саванами істот, був непохованим трупом.

Лежачи на своєму мокрому ліжку у промоклих шортах, Лізі вдарилася у сльози. Тепер їй треба було багато чого зробити, й більшість етапів цієї роботи тепер чітко прояснилися в її свідомості. Вона подумала, що, можливо, така ясність — це вже частина її призу в кінці останніх пошуків була, як і налаштував їй Скот, але спершу їй треба закінчити сумувати за своїм чоловіком. Вона поклала долоню собі на очі й так лежала протягом наступних п’яти хвилин, схлипуючи, аж поки очі в неї розпухли так, що вона не могла підняти повіки, а горло їй заболіло. Вона ніколи не думала, що відчуватиме таку потребу в ньому і що їй бракуватиме його так сильно. Це було справжнє потрясіння. Проте водночас, і хоч поранена грудь їй досі боліла, Лізі подумала, що вона ніколи не почувала себе так добре, не відчувала такої радості від думки, що вона жива й готова дати будь-кому під зад, не зважаючи на імена.

Як іноді кажуть.

XII

Лізі у Ґрінлоні

(Рожеві троянди)