Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Вона пам’ятає ту іншу Лізу

(я тоді розлила половину тієї паскудної кока-коли)

і як Скот несподівано перестав тремтіти, коли вона поклала грудочку льоду на його закривавлений язик. Вона пам’ятає, як забарвлена в колір кока-коли вода капала з його брів. Вона пам’ятає все.

— Звісно, я пам’ятаю. А зараз ходімо звідси.

Він хитає головою, повільно, але рішуче.

— Це надто важко. Іди сама, Лізі.

— Невже ти думаєш, я піду без тебе?

Вона люто блимає очима, зрозумівши, що плаче лише тоді, коли сльози починають випікати їй очі.

— Тобі це буде неважко — зроби так, як тоді, коли ми прийшли сюди з Нью-Гемпширу. — Він говорить терпляче, але досі дуже повільно, так, наче кожне слово має велику вагу, і він умисне вдає, ніби не розуміє її. Вона майже переконана в цьому. — Лише заплющ очі… зосередься на тому місці, звідки ти прийшла… побач його… і ти повернешся в те місце.

— Без тебе? — люто повторює вона, а під ними дуже повільно, наче рухаючись під водою, якийсь чоловік у червоній фланелевій сорочці обертається й дивиться на них.

Скот каже:

— Тссс, Лізі, тут ти повинна поводитись дуже тихо.

— А як я не хочу? Зрештою, ми з тобою не в якійсь хріновій бібліотеці, Скоте!

Десь у хащах Зачарованого Лісу сміюни регочуть, ніби це найкумедніша річ, яку вони будь-коли чули, дивовижа, гідна продаватися в крамниці всякої всячини Оберна. Від озера лунає один короткий сплеск. Лізі дивиться туди й бачить, що гладкий пан… ну, що він перейшов в інше місце. Вона вирішує, що їй до лампочки, хай він навіть зникне під водою або перейде в інший вимір. Зараз їй діло лише до свого чоловіка. Він має слушність, вона завжди його рятує, її можна, певно, назвати кавалерією Сполучених Штатів.[64] І це добре, бо практична тямка ніколи не була перевагою Скота, коли вона одружилася з ним, але хіба не мала вона права сподіватися бодай на невеличку допомогу?

Його погляд знову ковзає до води. Лізі розуміє, що, коли настане ніч і місяць почне світити, наче занурена у воду лампа, вона втратить його назавжди. Це лякає її й розлючує. Вона випростовується й хапає африканку доброї матінки. Зрештою, це подарунок її родини і якщо їм судилося розлучитись, то вона забере її собі, навіть якщо це завдасть йому прикрості. Особливо, якщо це завдасть йому прикрості.

Скот дивиться на неї з виразом сонного подиву, який ще більше її розлючує.

— Гаразд, — каже вона тоном якоїсь надривної легковажності. Це тон, чужий їй і чужий цьому місцю також. Кілька людей озираються, явно стурбовані й — можливо — роздратовані. Пішли вони всі к бісу разом зі своїми кіньми, катафалками чи, може, каретами «швидкої допомоги», на яких вони сюди приїхали. — Ти хочеш залишитися тут і годуватися лотосами, чи як там кажуть? Чудово. Тоді я йду назад цією стежкою…

І вперше вона бачить сильне хвилювання на обличчі Скота. Це страх.

— Ні, Лізі! — каже він. — Шугай із бумом прямо звідси! Не йди стежкою! Уже пізно, майже ніч!

— Тссс! — каже хтось.