Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Він підводиться з крісла й натискає на вимикач на стіні. Нічого. Потужний холодний вітер із Єлоунайфа зрештою вбив їхню електрику і вбив електрику в усьому Касл Році, Касл В’ю, Гарлоу, Моттоні, Ташмор-Понді та на більшості територій Західного Мену. Тієї самої миті, коли Скот натискає на вимикач без ніякого результату, телевізор вимикається. Картина на екрані зменшується до білої крапки, яка світиться протягом кількох секунд, потім зникає. Коли наступного разу він поставить свою касету з «Останнім кіносеансом», він відкриє посеред фільму десять хвилин чистої стрічки, ніби запис там був стертий потужним магнітним полем. Ніхто з них більше ніколи про це не згадає, але Скот і Лізі зрозуміють, що хоч вони обоє бачили кімнату для гостей, але, мабуть, Лізі покликала їх тоді додому з більшою силою… і то була, безперечно, Лізі, яка уявила собі, що друзяка Генк співає «Джамбалаю» замість «Ко-Ліґи». І саме Лізі з такою силою уявила, що й відеомагнітофон, і телевізор працюють, коли вони повернулися, що ці прилади справді працювали десь майже півтори хвилини, хоч електрику було вибито на всій території округи Касл-Каунті.

Він розпалює вогонь на кухні, підкинувши в піч кілька дубових полін із ящика для дров, і стелить їм імпровізовану постіль на лінолеумі — повітряний матрац і кілька ковдр. Коли вони лягають, він бере її в обійми.

— Я боюся заснути, — признається вона. — Я боюся, що, коли прокинуся вранці, вогонь у печі вже погасне, а ти знову відійдеш.

Він хитає головою.

— Зі мною все гаразд. Це минуло — на якийсь час.

Вона дивиться на нього з надією і сумнівом.

— Ти й справді це знаєш чи кажеш так для того, щоб утішити свою маленьку дружину?

— А ти як гадаєш?

Вона думає, що хоч той Скот, із яким вона жила, починаючи з листопада, і не був привидом, а проте їй однаково важко повірити в таке дивовижне перетворення.

— Тобі начебто краще, але хіба одне моє бажання може творити такі чудеса?

У печі стріляють дрова, і вона підстрибує. Він пригортає її міцніше. Вона припадає до нього з якоюсь розпачливою відчайдушністю. Під ковдрами тепло; тепло в його обіймах. Крім нього, їй більше нічого не треба в цій темряві.

Він каже:

— Ця… ця хвороба, яка завдала стільки горя моїй родині… вона приходить і відходить. Коли вона відходить — це так, ніби тебе відпустила судома.

— Але вона знову прийде?

— Мій батько нічого не знав про ту частину, яка відходить. Мене тягло… в те місце, де ти мене знайшла… раніше… двічі. Уперше це сталося за рік до того, як ми зустрілися. Того разу мене врятувала пиятика та рок-музика. Удруге…

— У Німеччині, — сказала вона без найменшого сумніву в голосі.

— Так, — погодився він. — Того разу ти мене врятувала, Лізі.

— Як близько, Скоте? Як близько була від тебе ця халепа в Бремені?

— Дуже близько, — просто відповідає він, і від його слів у неї мороз іде поза шкірою. Якби вона втратила його в Німеччині, вона втратила б його назавжди. Mein Gott. — Але то був тихий легіт супроти цього останнього випадку. Це був ураган.

Вона хотіла б запитати його про ще дещо, але найбільше їй хочеться просто тримати його й вірити йому, коли він каже, що, можливо, все буде гаразд. Так само ми віримо лікареві, думає вона, коли той каже, що рак відступає й уже ніколи не повернеться.