Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Під час твоїх останніх відвідин на ньому була кров, прошепотів їй голос пам’яті десь у самих глибинах свідомості. Кров у 1996 році.

Так, це тоді її налякало, проте не зупинило… а тепер крові вже не було. Негода, яка майже стерла ім’я Пола на хресті придорожнього знаку, змила також кров із дзвінка. А товстий обривок мотузки, на якому Скот повісив його двадцять сім років тому (за припущення, що час тут спливав так само, як і деінде), майже зовсім стерся — і скоро дзвінок упаде на стежку. Тоді жартові настане кінець.

І ось тепер інтуїція озвалася до неї таким могутнім голосом, яким ще ніколи не говорила з нею в її житті, але заговорила не словами, а картинами. Лізі побачила, як кладе срібну лопату під стовбуром Гарного Дерева, й вона зробила це без будь-яких сумнівів чи вагань. Вона не стала запитувати себе, навіщо так робить; їй здалося, що лопата перебуває на своєму місці, лежачи під старим, сучкуватим деревом. Срібний дзвінок угорі, срібна лопата — внизу. А якби вона стала міркувати, чому саме лопата перебуває тут на своєму місці, в чому полягає досконалість такого розташування речей… то в такому разі вона мала б насамперед запитати себе, чому й навіщо існує Місячне Коло. Досі вона думала, що лопата — інструмент її захисту. Але схоже, вона створена для чогось іншого. Лізі ще раз подивилася на неї (більш одного погляду вона зараз не могла собі дозволити) й рушила далі.

8

Стежка привела її в лісову улоговину. Тут досить потужне червоне світло вечора злиняло до слабкого помаранчевого, і перший зі сміюнів прокинувся десь поперед неї в темних закутнях лісу, а його моторошний людський голос, що дерся вгору божевільною драбиною брязкотливого скла, примусив її руки покритися сиротами.

Поквапся, люба моя дитино.

— Так, так, гаразд.

Тепер уже й другий сміюн приєднався до першого, і хоч вона відчула, що сироти тепер поповзли вгору й по її спині, проте вважала, що вона в порядку. Попереду стежка завертала навколо великої сірої скелі, яку вона запам’ятала дуже добре. За нею була глибока скельна провалина — і не просто глибока, а глииибооочезна — і озеро. Біля озера вона буде в безпеці. Біля озера хоч і страшно, але там безпечно. Воно…

Несподівано Лізі відчула, з дивовижною гостротою відчула, що якась проява підкрадається до неї і чекає лише настання темряви, щоб зробити свій хід.

Свій стрибок.

Серце в неї закалатало так швидко, що від цього більше заболіла її покалічена грудь, і вона поквапилася обійти навколо величезної сірої скелі, що випинала посеред лісу. І побачила озеро, яке лежало внизу, наче мрія, перетворена на реальність. Коли вона подивилася вниз на це примарно-блискуче дзеркало, останні спогади виринули із забуття, і спогадування було, наче повернення додому.

9

Вона обходить навколо сірої скелі й одразу забуває про висохлу пляму крові на дзвонику, яка так її стурбувала. Вона забуває про скрипуче, вітряне, холодне і блискуче північне сяйво, яке залишила позаду. На мить забуває навіть про Скота, хоч вона прийшла сюди для того, щоб знайти його й привести додому. Вона дивиться вниз на примарно блискуче дзеркало озера й забуває про все на світі. Бо воно прекрасне. І хоч вона ніколи не була тут раніше у своєму житті, вона почуває себе так, ніби прийшла додому. Навіть коли якась із тих прояв вибухає реготом, вона не боїться, бо тут безпечний ґрунт. І вона не потребує, щоб хтось їй про це казав, вона це відчуває своїми кістками з не меншою впевненістю, ніж розуміє, що Скот говорив у своїх лекціях про це місце і про нього ж таки писав у багатьох своїх книжках.

Вона також знає, що це місце смутку.

Це озеро, до якого всі ми приходимо пити, плавати й ловити з берега невеличку рибу; це також озеро, на яке певні сміливі душі випливають у своїх благеньких човниках слідом за великими кораблями. Це озеро життя, це чаша уяви, і вона думає, що різні люди мають його різні версії лише з двома спільними для всіх ознаками: воно завжди має милю завглибшки і перебуває в Зачарованому Лісі й воно завжди є озером смутку. Бо воно пов’язане не лише з уявою. Воно також пов’язане

(нагадує про)

з чеканням. Просто сидіти… й дивитися понад цими сонними водами… і чекати. Воно прийде, думаєте ви. Воно прийде скоро, я знаю. Але ви достоту не знаєте, що це, і так минають роки.

Звідки ти все це знаєш, Лізі?

Мабуть, їй сказав місяць, припускає вона; і північне сяйво, яке обпалює тобі очі своїм холодним блиском; і ніжно-терпкі пахощі троянд та франжипанів на Щасливому Пагорбі; про це ж таки завжди казали їй очі Скота, коли він докладав усіх зусиль, щоб пручатися, пручатися, пручатися. Коли з усіх сил стримував себе, щоб не звернути на стежку, яка приводила до цього озера.

Дедалі більше й більше реготливих голосів озиваються в гущавині лісу, а тоді лунає якийсь рик, що вмить усіх заспокоює. Позад неї дзеленчить дзвоник, потім і він затихає.