Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Тоді заплющ очі й уяви собі нашу кімнату в «Оленячих рогах». Спробуй уявити її собі так виразно, ніби ми тепер перебуваємо в ній. Це мені допоможе. Це допоможе нам обом.

Вона заплющує очі й протягом якоїсь жахливої секунди не бачить анічогісінько. Потім бачить, як випливають із темряви письмовий стіл та інші столи, коли місяць пробивається крізь хмари, потім стає видно виткі троянди на візерунках шпалер, обриси ліжка і чути голосний, як у комічній опері, скрегіт пружин щоразу, коли хтось із них ворушиться. Несподівано моторошні звуки істот, які регочуть у

(Лісі, Зачарованому Лісі)

у затоплених темрявою хащах, начебто стихає. Запахи теж стають слабшими, і якась її частина сумує, що їй доведеться покинути це місце, але насамперед вона відчуває полегкість. Полегкість для свого тіла (звичайно ж) та свого розуму (безперечно), але найбільше для своєї душі, для своєї безсмертної довбаної душі, бо хоч, можливо, такі люди, як Скот Лендон, і можуть подорожувати до таких місць, як Місячне Коло, але така незвичайність і така краса не створені для пересічних людей, таких, як вона, якщо тільки вони не перебувають між палітурками книжки або в безпечній темряві кінотеатру.

«І я ж бачила дуже мало», — думає вона.

— Дуже добре, — каже він, і Лізі чує водночас полегкість і здивований захват у його голосі. — Лізі — ти молодець… — і саме на цьому уривається його репліка, але навіть до того, як вона уривається, до того, як він відступає від неї і вона розплющує очі, Лізі знає

5

— Я знала, що ми вдома, — закінчила вона й розплющила очі.

Інтенсивність її спогадів була такою великою, що упродовж якоїсь миті вона сподівалася побачити затоплену сутінню, яка раз у раз освітлювалася місяцем, що пробивався крізь хмари, тишу спальні, яку вони ділили протягом двох ночей у Нью-Гемпширі двадцять сім років тому. Вона стискала в руці срібну лопату так міцно, що змогла розтиснути пальці лише один по одному. Вона знову поклала собі на грудь жовтий квадратик оздоби — хоч він і був покритий засохлою кров’ю, проте полегшував її біль.

І що ж потім? Невже після цього ти мені скажеш, після всього цього, що ми обоє просто перекинулися на другий бік і заснули?

Атож, того, що відбулося з ними, їй цілком вистачило. Вона була сповнена рішучості якомога швидше про все забути, а Скот також хотів цього не менше. Йому знадобилася вся його мужність, щоб розповісти їй про своє минуле, — і не дивно. Але в ту ніч вона поставила йому ще одне запитання, це вона пам’ятає, і майже поставила інше наступного дня, коли вони вже їхали назад у Мен, вона поставила його, перш ніж збагнула, що цього робити не слід. Це запитання стосувалося того, що він їй сказав, перед тим як озвалися сміюни, перелякавши її до такої міри, що будь-яка цікавість вивітрилася з її голови. Їй захотілося знати, що мав на увазі Скот, коли він сказав: І коли він ще міг сюди приходити. Маючи на увазі Пола.

Скот здавався здивованим.

— Ти знаєш, я не думав про це багато років, — сказав він. — Але він справді колись міг. Але це було йому важко, так само як для мене завжди було важко влучити по м’ячу, коли ми грали в бейсбол. Тому здебільшого він доручав це мені, а через якийсь час остаточно втратив будь-яке бажання сюди приходити.

Те запитання, яке вона хотіла поставити йому в автомобілі, стосувалося озера, до якого показував дорогу зламаний знак. Чи це було те саме озеро, про яке він завжди говорив у своїх лекціях? Лізі не стала запитувати, бо відповідь на це, зрештою, була самоочевидною. Його слухачі могли вірити в озеро-міф, у мовне озеро (до якого ми всі приходимо пити, плавати, а іноді й зловити якусь рибу), але вона знала ліпше. Існувало реальне озеро. І вона це знала, тому що знала його. А тепер вона це знала ще й тому, що там була. До того озера можна було дійти зі Щасливого Пагорба стежкою, яка вела в Зачарований Ліс; вам треба було проминути і Гарне Дерево, і цвинтар, щоб туди потрапити.

— Я пішла туди, щоб його забрати, — прошепотіла вона, стискаючи в руці лопату. А потім із надривом сказала: — О Боже, я пам’ятаю місяць. — І її тіло так боляче вкрилося сиротами, що вона конвульсивно стала корчитися в ліжку.

Місяць. Атож. Криваво-помаранчевий місяць над головою, такий несподівано інший, аніж північне сяйво та вбивчий холод, які вона щойно залишила за собою. То був сексуальний місяць, місяць, що навіював гостру тугу за літом, витончено темний місяць, місяць, що освітлював кам’яне ложе долини поблизу від озера ліпше, ніж вона могла б бажати. Вона бачила його тепер майже так само добре, як і тоді, тому що він прорвався крізь багряну завісу, він майже роздер її навпіл, але пам’ять була лише пам’яттю, і Лізі була переконана, що пам’ять завела її так далеко, як тільки могла. Їй треба ще зовсім трохи — можливо, знайти одну або дві фотографії у книжковій змії, — але зовсім небагато, і тоді їй залишиться тільки реально дістатися туди, до Місячного Кола.

Але питання в тому, чи зможе вона?

І ще одне запитання спало їй на думку: А що як він тепер схований під саваном?

На якусь мить у її свідомості промайнув образ. Вона побачила багато мовчазних постатей, загорнутих у старомодні савани. Лише вони там сиділи. І їй здалося, вони дихають.

Вона затремтіла всім тілом. Біль пронизав її пошматовану грудь, попри таблетки вікодину, які вона проковтнула, але вона ніяк не могла зупинити це тремтіння, лишалося тільки чекати, коли воно припиниться само собою. Коли воно припинилося, вона знову набула спроможність мислити практично. Головне, чи зможе вона проникнути в той інший світ сама-одна… бо вона мала туди потрапити, незалежно від того, чи всі там заховані під саванами, чи ні.