Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Їй здавалося, ніщо не може відвернути її уваги від споглядання чудес, які оточували її — червоно-помаранчеве небо на сході й заході, а вгорі дивовижне зеленаво-синє склепіння неба, екзотичні змішані пахощі і десь знову слабкий дзенькіт якогось загубленого в далечині дзвінка, — але та річ, яку Скот підіймає вгору в останньому світлі дня, доводить, що вона помилилася. Бо в руці він тримає шприц, якого дав йому батько, шприц, яким Скот мав би уколоти Пола, якби хлопці прийшли сюди. На металі, біля основи голки, видно кілька плямок іржі, але в усьому іншому шприц здається новісіньким.

— Це все, що я міг тоді тут залишити, — каже Скот. — У мене не було фотографії. Ті діти, які ходили до віслючої школи, принаймні іноді фотографувалися.

— Ти вирив йому могилу… Скоте, ти вирив її голими руками?

— Я намагався. І я вже вирив неглибоку яму — ґрунт тут м’який, але трава… траву треба було виривати, і це сповільнювало мою роботу… тут був старий і дуже міцний бур’ян… а потім стало смеркатися, і почувся регіт…

— Регіт?

— Як ото в гієн, такий бридкий, бридкий. Це сміюни, вони живуть у Зачарованому Лісі.

— Зачарованому Лісі? Це Пол його так назвав?

— Ні, я. — Він показує на дерева. — Ні Пол, ні я ніколи не бачили сміюнів близько, ми тільки чули, як вони регочуть. Але ми бачили дещо інше… я бачив дещо інше… тут є таке… — Скот дивиться на щасливі дерева, які швидко загортаються в темряву, потім дивиться на стежку, яка швидко розтає в темряві, коли заходить у ліс. У його голосі звучить неприхований страх, коли він озивається знову. — Нам треба скоро повертатися.

— Але ти зможеш повернути нас звідси, хіба не так?

— Із твоєю допомогою? Безперечно.

— Тоді розкажи мені, як ти його поховав.

— Я розкажу тобі про це, коли ми повернемося. Якщо ти…

Але тихе похитування її голови уриває йому мову.

— Ні. Я розумію, чому ти не хочеш мати дітей. Тепер я це зрозуміла. Але якщо ти коли-небудь підійдеш до мене і скажеш: «Лізі, я змінив думку, я хочу ризикнути», ми могли б це обговорити, тому що був Пол… і тому що був ти.

— Лізі…

— Ми могли б обговорити це тоді. А інакше ми більше ніколи не говоритимемо ані про придурків, ані про психодіотів, о'кей? — Вона бачить, якими очима він дивиться на неї, і трохи пом’якшує тон. — Ідеться не про тебе, Скоте, принаймні не зовсім про тебе, ти розумієш? Тепер ідеться вже про мене. Тут так чудово… — Вона дивиться навкруги. І тремтить. — Тут надто чудово. Якби я провела тут багато часу — або навіть забагато думала про це — я думаю, що збожеволіла б від цієї краси. Тому якщо в нас мало часу, то бодай один раз у своєму довбаному житті спробуй бути лаконічним. Розкажи мені, як ти його поховав.

Скот напіввідвертається від неї. Помаранчеве світло призахідного сонця окреслює лінії його тіла: обриси його лопаток, лінію стану, вигин сідниць, довгу арку одного зі стегон. Він доторкається до поперечини хреста. У високій траві, ледь видимий, скляний циліндр шприца мерехтить, наче забута частинка сухозлітного скарбу.

— Я накрив його травою й пішов додому. Потім я не міг прийти сюди протягом майже тижня. Я був хворий. Тато давав мені чогось поїсти вранці й давав суп, коли повертався з роботи. Я боявся побачити привид Пола, але я ніколи його не бачив. Потім мені стало краще, і я спробував прийти сюди, взявши із сараю татову лопату, але вона не захотіла піти зі мною. Я прийшов сюди сам-один. Я боявся, що його можуть з'їсти звірі — сміюни та інші, — проте вони його ще не чіпали. Тому я повернувся додому і примусив себе прийти знову, цього разу з іграшковою лопатою, яку знайшов у старому ящику, на горищі, де були складені також інші іграшки. Ця лопата не відмовилася піти зі мною, і саме нею я викопав цю могилу, Лізі, червоною іграшковою лопатою, зробленою з пластмаси, якою ми гралися, коли були зовсім малі.

Сонце вже закочується за обрій і з червоного стає рожевим. Лізі кладе руку йому на плече й обіймає його. Руки Скота обхоплюють її, і на мить або дві він ховає обличчя в її волоссі.

— Ти так його любив, — каже вона.