Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

Й оскільки вона знала, що голос має цілковиту слушність — часу в неї справді було обмаль, — Лізі розплющила очі й підвелася, сівши в улюбленому притулку дитячих літ свого талановитого чоловіка.

Лізі тепер сиділа в Місячному Колі.

6

Тут не була ніч і не був день, і тепер, коли вона опинилася тут, вона з цього не здивувалася. Вона приходила сюди перед самими сутінками під час двох своїх попередніх відвідин; тож чи варто було дивуватися, що вона знову потрапила сюди в надвечірній час?

Сонце, забарвлене в ясно-помаранчевий колір, зависло над обрієм у кінці, на перший погляд, неозорого поля, покритого квітами люпину. Подивившись в іншому напрямку, Лізі побачила місяць, який лише наполовину вистромився з-за обрію, більший, аніж найбільший повний місяць, який вона будь-коли бачила у своєму житті.

Це не наш місяць, аж ніяк не наш. Він зовсім на нього не схожий.

Вітерець полоскотав намоклі від поту кінчики її волосся, і десь, не так уже й далеко, дзеленькнув уже знайомий їй дзвінок. Вона пам’ятала цей дзенькіт, вона пам’ятала цей дзвінок.

Тобі слід поквапитися, невже ти не розумієш?

Атож, справді. Біля озера було безпечно, так принаймні сказав їй Скот, але дорога туди вела через Зачарований Ліс, а ця подорож безпечною не була. Відстань була коротка, але їй треба поквапитися.

Вона майже побігла вгору косогором до дерев, шукаючи очима Полів знак. Спочатку вона його не побачила, потім укмітила досить далеко збоку. Вона не мала вільного часу, щоб випрямити хрест… але не пошкодувала на це часу, бо Скот би свого часу не пошкодував. На мить вона відклала срібну лопату вбік (лопата також прийшла сюди з нею, як і жовтий плетений квадратик), щоб використати дві руки. Тут має бути якась погода, бо одне ретельно виписане друкованими літерами слово — Пол — поблякло так, що привида й то було легше побачити.

Думаю, я випрямляла його також тоді, коли була тут востаннє, подумала вона. У 96 році. Я ще хотіла тоді знайти шприц, але часу на це не було.

Не було його в неї й тепер. Це була її третя подорож до Місячного Кола. Перша з них, певно, була найприємнішою, бо вона була тоді зі Скотом, і вони не пішли далі зламаного вказівника, на якому було написано ДО ОЗЕРА, й після цього одразу повернулися у свою спальню в «Оленячих рогах». Та коли вона дісталася сюди вдруге, в 1996 році, їй довелося увійти в Зачарований Ліс самій-одній. Вона не могла тепер пригадати, скільки їй знадобилося мужності, адже вона не знала, ані як далеко звідси до озера, ані що вона там знайде, коли туди прийде. Ця її остання подорож також не позбавлена своїх труднощів. Вона без топа, її тяжко поранена ліва грудь знову почала болісно пульсувати, й одному Богові відомо, яких монстрів може привабити запах її крові. Але вже пізно про це турбуватися.

І коли щось наблизиться до мене, подумала вона, піднявши срібну лопату, яку тримала за коротке дерев’яне держално, один із тих сміюнів, наприклад, я почастую його цією мухобойкою для психів, яку запатентувала маленька Лізі, копірайт 1988 року, всі права застережено.

Десь попереду знову пролунав стишений дзенькіт дзвінка. Боса, з голими грудьми, вимазана кров’ю, не маючи на собі нічого, крім старих бавовняних шортів, і тримаючи у правій руці лопату зі срібним совком, Лізі вирушила на звук дзвоника стежкою, яка швидко поринала в темряву. Озеро було попереду, не далі як за півмилі звідси. Там безпечно навіть після настання ночі, й вона скине там ті кілька одежин, які тепер на ній, і добре помиється.

7

Темрява огорнула її майже одразу, коли вона увійшла під шатро дерев. Лізі більше, ніж будь-коли, відчувала потребу поквапитися, та коли вітер знову розгойдав дзвоник — він тепер був дуже близько, і вона знала, що він звисає з гілки на обривку мотузки, — вона зупинилася, бо зненацька на неї накотилася хвиля спогадів. Вона знала, що дзвінок висить на обривку мотузки, тому що бачила його тут під час своєї останньої подорожі, десять років тому. Але Скот украв цього дзвоника ще багато років тому, до того, як вони побралися. Вона це знала, бо чула його в 1979 році. Уже тоді цей звук був їй знайомий, але вона його не любила. Вона зненавиділа той дзвінок задовго до того, як він перебрався сюди, в Місячне Коло.

— І я сказала про це йому, — прошепотіла вона, передавши срібну лопату в другу руку й відгорнувши назад волосся. Жовтий квадратик оздоби лежав на її лівому плечі. Навколо неї щасливі дерева шелестіли, наче голоси людей, які розмовляють пошепки. — Він тоді нічого мені не сказав, але, думаю, взяв це до серця.

Вона рушила далі. Стежка збігала вниз, потім піднялася на вершину пагорба, де дерева стояли трохи рідше й потужне червоне світло просвічувало крізь них. Отже, сонце ще не зовсім зайшло. Це добре. І тут-таки висів дзвінок, розгойдуючись із боку в бік саме стільки, щоб тихо дзеленчати. Колись давно він стояв біля каси в забігайлівці Пета «Піца & Кава» у Клівз Мілз. То був не той дзвінок, по якому ви б’єте долонею, скромний дзвінок готельної приймальні, який дзенькне й одразу замовкає, а різновид мініатюрного срібного шкільного дзвінка з ручкою, що дзеленчав доти, доки вам хотілося ним махати. І Чакі Дж., кухар, який чергував більшість ночей протягом того року чи десь трохи більше, коли Лізі працювала офіціанткою в Пета, любив цей дзвінок. Вона пригадує, як розповідала Скотові, що чує його набридливе дзеленчання у своїх снах і при цьому чує також, як Чакі Дж. горлає на всю силу своїх легенів: «Біжи збирати замовлення, Лізі! Поквапся! Голодні люди!» Атож, якось у ліжку вона розповіла Скотові, як ненавидить вона набридливий дзвінок Чакі Дж., здається, це було навесні 1979 року, бо незабаром після того набридливий дзвінок зник. Вона ніколи не пов’язувала Скота з його зникненням, навіть тоді, коли вперше почула його тут — надто багато відбувалося тоді інших подій, надто все було незвичайним і дивовижним, — і вона ніколи не прохопилася про нього й словом. Потім, у 1996 році, коли вона шукала Скота, вона знову почула дзенькіт давно зниклого дзвінка Чакі Дж. і тепер зрозуміла

(поквапся, голодні люди, збирай замовлення)

в чому тут річ. І всі події чітко вклалися в досконалу систему божевільної логіки. Зрештою, Скот Лендон був чоловіком, який вважав, що крамниця всілякого дріб’язку Оберна була столицею всесвіту. Тож він цілком міг пожартувати в такий незвичайний спосіб — украсти дзвінок, який так дошкуляв його дівчині, перенести його в Місячне Коло і з веселою безтурботністю повісити біля стежки, щоб вітер міг побавитися з ним.