Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Я хочу тобі щось показати, перш ніж ми звідси підемо, — каже він і ставить її на ноги.

— О Скоте, — озивається вона дуже тихим і слабким голосом. — О Скоте.

Здається, тільки на це вона й спроможна. У якомусь розумінні, це нагадує їй ту хвилину, коли вона вперше відчула наближення оргазму, але тепер вона має таке відчуття, ніби вона кудись іде, іде й іде й нікуди не приходить.

Він її кудись веде. Вона відчуває, як висока трава лоскоче їй стегна. Потім відчуття лоскоту уривається, і вона бачить, що вони йдуть добре втоптаною стежкою, крізь хащі люпину. Стежка приводить їх до місця, яке Скот називає гайком щасливих дерев, і Лізі запитує себе, чи десь тут живуть якісь люди. Якщо вони тут живуть, то як вони це витримують, думає вона. Вона хоче знову подивитися, як підіймається над обрієм той моторошно гарний місяць, але не наважується.

— Розмовляй під деревами якомога тихше, — каже Скот. — Поки що все ніби гаразд, але ліпше заздалегідь подбати про свою безпеку, аніж потім жалкувати, — цього чудового правила слід дотримуватися навіть на узліссі Зачарованого Лісу.

Лізі певна, що не змогла б говорити голосніше за шепіт, навіть якби її попросили. «О Скоте» — єдине, що вона змогла з себе видушити.

Тепер він стоїть під одним із щасливих дерев. Воно схоже на пальму, але його стовбур дуже шкарубкий, покритий зеленим мохом, який схожий радше на вовну, аніж на мох.

— Я сподіваюся, ніщо його не повалило, — каже він. — Він був у повному порядку, коли я востаннє сюди приходив, це було в ту ніч, коли ти так на мене розгнівалася, а я застромив руку в ту ідіотську оранжерею — ага, ось де він!

Він тягне її зі стежки праворуч. І поблизу одного з двох повалених дерев, які лежать поза гайком і ніби охороняють те місце, де стежка завертає в ліс, вона бачить простий хрест, збитий із двох дощок. Лізі бачить, що то, власне, не дошки, а дві планочки з якогось пакувального ящика. Надмогильного горбика тут немає — на тому місці, де він мав би бути, вона бачить радше заглибину, але хрест засвідчує, що це могила. На поперечній планочці акуратними літерами написано: Пол.

— Спочатку я зробив цей напис олівцем, — каже він. Його голос звучить дзвінко, але здається, він долітає звідкись іздалеку. — Потім я спробував написати його кульковою ручкою, але, звичайно, в мене нічого не вийшло, на такому нерівному й шкарубкому дереві. Маркером у мене вийшло ліпше, але той напис дуже швидко збляк. І нарешті, я зробив його чорною фарбою, я знайшов її в одному з Полових ящичків для малювання.

Вона дивиться на хрест у дивному змішаному світлі вмирущого дня та в дедалі густіших сутінках уже близької ночі, думаючи (наскільки вона спроможна думати): «Усе це правда. Те, що нібито сталося, коли ми вибігли з під дерева ням-ням, сталося насправді. Воно відбувається й тепер, але повільніше і ясніше».

— Лізі! — Він у нестямі від радості, а чом би йому й не радіти? Він не міг прийти на це місце ні з ким, відтоді як помер Пол. Ті кілька разів, які він сюди приходив, він приходив, безперечно, сам-один. Він відбував жалобу сам-один. — Я хочу показати тобі щось іще!

Десь дзеленькнув дзвінок, але тихо й майже нечутно. Його звук видався їй знайомим.

— Скоте!

— Що таке? — Він опустився навколішки у траві. — Що таке, люба моя дитино?

— Ти не чув?.. — Але дзвоник замовк. І немає сумніву, він дзеленькнув лише в її уяві. — Та нічого. Що ти хотів мені показати?

І подумала:

«Так, ніби ти показав мені не досить».

Він нишпорить руками у високій траві біля підніжжя хреста, але, здається, нічого там не знаходить, і поступово його дуркувата, щаслива усмішка починає блякнути.

— Може, хтось забрав… — каже він і враз замовкає. На мить його обличчя похмурніє, потім розслаблюється, і він вибухає напівістеричним сміхом. — Ось де він, і хай я буду проклятий, якщо мені не здалося, ніби я вколовся об нього, це так, ніби він із мене пожартував — після всіх цих років! — але ковпачок ще на ньому! Поглянь-но, Лізі!