Розділ «Частина друга ПеЗКаПеТе»

— Я відкрию вам невеличкий секрет, місіс Лен… Лізі. Наші обидві секретарки їдуть додому раніше, якщо наближається великий дощ. Вони живуть поза дорогою на Моттон, а наші путівці перетворюються на бурхливі потоки, коли з неба ллє. Там треба було б прокласти нові дренажні труби.

Лізі знизала плечима.

— Там видно буде! — сказала вона і з демонстративним переляком подивилася на свого годинника. — Ой, леле, гляньте! Мені вже давно час бути в дорозі. Якщо вам треба буде в туалет, заходьте, не соромтеся, заступнику Олстон, там…

— Мене звати Джо. Якщо ви Лізі, то я Джо.

Вона прощальним жестом підняла руку.

— Гаразд, Джо. Ключ до дверей заднього ходу під ґанком. Якщо ви там трохи помацаєте рукою, думаю, ви його знайдете.

— Пошук — моя професія, — сказав він із простодушним виразом обличчя.

Лізі вибухнула сміхом і подала йому руку. Заступник шерифа Джо Олстон теж весело усміхнувся. Вони стояли на сонці біля поштової скриньки, в якій вона знайшла забитого коморного кота Ґеловеїв, і його голова здіймалася над її головою щонайменше футів на п’ять.

5

Їдучи до Оберна, Лізі пригадала, як заступник шерифа Олстон дивився на неї, коли вони стояли й розмовляли в кінці під’їзної алеї. Вона вже давненько не відчувала на собі чоловічих поглядів зразка ви така вродлива, моя люба, але вона відчула один такий на собі сьогодні, попри свій розпухлий ніс та все інше. Цікаво. Дуже цікаво.

— «Як лікувати красу, понівечену Джимом Дулеєм», — сказала вона й засміялася. — Це могло б стати темою телевізійної передачі з моєю участю.

А в роті вона відчувала чудовий присмак. Якщо їй захочеться ще викурити бодай одну сигарету, вона буде здивована. Можливо, й про це вона могла б поговорити на телебаченні.

6

Коли Лізі доїхала до Ґрінлона, було вже двадцять хвилин на другу. Вона не сподівалася побачити тут автомобіль Дарли, проте зітхнула з полегкістю, коли і справді не побачила його серед десятка чи десь так машин, які стояли на паркувальному майданчику відвідувачів. Їй хотілося, щоб Дарла й Канті були якнайдалі на південь від цієї місцевості, далеко від небезпечного божевілля Джима Дулея. Вона згадала, як допомагала містерові Сілверу перебирати картоплю, коли була малою дівчинкою (років дванадцять або й тринадцять — не така вже й мала), і як він завжди радив їй одягати штани й підкасувати рукави, коли вона працювала з сортувальною машиною в задньому сараї. «Якщо вона зловить тебе, дитино, вона тебе роздягне», — мав звичай казати він, і вона приймала його застереження близько до серця, бо розуміла, що старий Макс Сілвер говорив не про те, що зробить його громіздка сортувальна машина з її одягом, а про те, що вона зробить із нею. Аменда була частиною всього цього, вона стала нею від того дня, як з’явилася, коли Лізі не вельми охоче взялася за тяжку працю розчищення Скотового кабінету. Лізі погодилася на її участь. Проте Дарла й Канті були б лише непотрібним ускладненням. Якщо Бог добрий, він затримає їх у «Хуртовині», де вони їстимуть ледачих омарів та запиватимуть їх білим вином із содовою, протягом тривалого часу. Добре було б, якби вони просиділи там до півночі.

Перш ніж вийти з машини, Лізі легенько доторкнулася до своєї лівої груді правою долонею, наперед скривившись від гострого болю, який сподівалася відчути. Але відчула лише легеньке пульсування. «Дивовижно, — подумала вона. — Я почуваю себе так, ніби доторкаюся до синця тижневої давності. Щоразу, коли почнеш сумніватися в реальності Місячного Кола, Лізі, ти лише згадай, що він зробив із твоєю груддю лише якихось п’ять годин тому і як вона почуває себе тепер».

Вона вийшла з машини, замкнула її ключем програмного управління, потім якусь мить роздивлялася навкруг себе, намагаючись добре запам’ятати це місце. Вона не змогла б пояснити, навіщо вона це робить, не бачила ніякої очевидної причини для цього, принаймні такої, до якої вона могла б доторкнутися пальцем, навіть якби захотіла. Це було просто одним з етапів її сьогоднішнього візиту, як ото, коли ти вперше випікаєш хліб за рецептом куховарської книги.

Нещодавно залитий гудроном і розкреслений, паркувальний майданчик для машин відвідувачів здався їй дуже схожим на той паркувальний майданчик, на якому впав її чоловік вісімнадцять років тому, і вона знову почула примарний голос асистента професора Роджера Драпаела, того спеченого на південному сонці паскудника, який сказав: «Ми підемо через отой паркувальний майданчик до Нелсон-Холу — там діє система кондиціонування повітря». Але тут немає Нелсон-Холу; Нелсон-Хол був у Країні Давно, і тоді ж таки був чоловік, який приїхав туди, щоб викопати лопату землі й урочисто відкрити будівництво Бібліотеки Шипмена.

Над акуратно підстриженими живоплотами вона побачила не будівлю англійського факультету, а гладенькі стіни з цегли та прозорого скла психіатричної лікарні двадцять першого сторіччя, чистої, добре освітленої будівлі, де міг би закінчити своє життя її чоловік, коли б якась невідома спора, що її лікарі в Баулінґ Ґрін зрештою вирішили назвати пневмонією (ніхто не хотів писати «Причина нез’ясована» на свідоцтві про смерть чоловіка, про чий скін буде повідомлено на першій сторінці «Нью-Йорк Таймс»), не покінчила з ним раніше.

По цей бік живоплоту стояв дуб; Лізі припаркувалася так, щоб її БМВ розташувався в його затінку, хоч і справді побачила, як на заході збираються хмари, тож, мабуть, заступник шерифа Джо Олстон мав рацію, попереджаючи її про бурі та грози, які можуть початися десь надвечір. Дерево було б чудовим прикметним знаком, якби воно стояло тут тільки одне, але воно було не одне. Цілий ряд дубів вишикувався перед живоплотом, і Лізі всі вони здавалися однаковими… та яка, зрештою, в біса, різниця?

Вона рушила стежкою до головної будівлі, але щось усередині неї, голос, не схожий на будь-яку з варіацій її власного ментального голосу, — покликав її назад, наполягаючи, щоб вона ще раз подивилася на свій автомобіль та на місце, на якому вона його поставила. Вона запитала себе, а чи внутрішній голос не підказує їй, щоб вона поставила свою машину в якесь інше місце. Якщо справді так, то цей голос явно не хотів чітко пояснити причину своєї вимоги. Натомість Лізі просто обійшла навколо своєї машини, як колись радив їй робити батько щоразу, коли на неї чекала тривала подорож. Лише тоді ти зможеш помітити зношену шину, розбите скло заднього освітлення, покороблений глушник та інші подібні речі. Але тепер вона не знала, чого вона шукає.